Читати книгу - "Червоні хащі"

три кішки, які, вочевидь, були родичками: всі плямисті та яскраві.

— Здорова була, Наташа! — гучно промовив Григорій і рушив до неї, мотиляючи обома руками.

— От чорт старий, зараз же впаде, — злякався я і поспішив за ним — страхувати.

Жінці було років п’ятдесят, струнка та симпатична, як на мій смак. Вона обережно поклала шланг собі під ноги, витерла руки об поділ плаття і придивилася до Журби:

— Григорій Іванович, ти?

— Та я, я.

— Ой, ти постарів.

— Та ти теж… — почав незадоволено Гриша, проте відразу виправився, згадавши про свій сьогоднішній гонор. — Чула, мені ж генерала дали?

— Та ви шо?!

— Да. От їздимо на штабній машині, перевіряємо. Дай, думаю, додому заїду.

— А, то добре, завжди вам раді.

Позаду пролунав голос нашого санітара.

— Івановіч! — гукнув він із максимальною повагою, — отже, сухпай із пляшкою минули не марно. Ми обернулись і побачили, що той стоїть із возиком: — Крєсло ваше… куда?

Треба віддати йому належне, Журба відреагував миттєво:

— Крісло наше… А в машині нехай побуде. Бодя сьогодні у формі — й так упорається. Та й скільки тут… до хати. Добре, Богдане Васильовичу?

Мені нічого не лишалося, крім як погодитися, трішки очманівши від такої кмітливості сусіда. Ну, добре, думаю, Лаврентію Паличу, — от Йосип про це дізнається, буде вам і за генерала, і за крісло. Та, схоже, ця гра у великого начальника пішла Журбі на користь: він якось випростався, ніби скинувши з плечей десяток не найкращих років. Підійшовши ближче до колишньої сусідки, він знизив голос і спитав:

— Ну, а ти як? Не скучала?

— Та коли тут скучать? — відмахнулася вона. — Так, а чого не зателефонували? Серьожа ж на морі з усіма, у вас там пусто. Дати ключі?

— Та в мене є. Стой! Як поїхав на море? А Жучок?

— Та він віддав його тому плюгавому — Матвієві.

— От падло мале! — розлютився Журба і подивився по вулиці далі, мабуть, у напрямку будинку того Матвія, в якого тепер жив його собака. — Нічого, я завтра це вирішу… Так, а чуєш? Я от шо думаю: може, я хлопців поки там розміщу, а потому зайду до тебе, чаю поп’ємо?

Вона коротенько засміялася:

— Григорію Івановичу, та в мене… стільки справ.

Тут я зрозумів, що зайвий, і пішов до машини, в яку наші вже запхали крісло і тепер топталися біля неї, не знаючи, що робити далі.

— Тут ночуєм? — спитав водій і на моє ствердження відреагував неочікувано: миттю дістав із машини пляшку горілки, зубами зірвав сріблясту кришечку і зробив величезний ковток.

— Альо, альо?! — зарепетував санітар, нагадуючи про свою присутність. Отримав свій ковток і він, після чого до нас підійшов, важко дихаючи, пан «генерал» і буркнув:

— Так, заганяйте машину. Відчиніть ворота. Там замка нема, засув із того боку, — а сам дістав із кишені зв’язку ключів і почав копирсатись у хвіртці.

— Так ти це… З нею те саме? — спитав я, нагадуючи сам собі Йосипа і намагаючись стримати усмішку.

— Ні, — після мікроскопічної паузи відповів Журба. — Ми ж із нею цей… двічі рідня: вона моїй Наді троюрідна сестра, а мені там теж щось.

У селі таке бува. У мого Степана дружина теж була йому ж таки двоюрідною тіткою, але тут мені щось муляло. Схоже, Григорій десь прибріхував, і здавалося, що ця Наталія й була, мабуть, справжньою причиною цієї подорожі.

Він відчинив нарешті хвіртку і зайшов. Я ступив за ним і не втримався від десерту:

— Значить, дружина до церкви поїхала, а ти тут… чаї ганяв.

— Отзинь, — відрізав незадоволений Журба й відімкнув двері до невеликого темно-червоного цегляного будиночка, навколо якого росли всілякі кущі. Може, й декоративні, а може, й ні. На мій погляд, тут було теж занедбано, — той Серьожа також особливо не господарював. Але принаймні сараю не зніс.

Усередині були кухня, велика кімната з грубою та дві спальні. Журба повмикав скрізь світло, походив, перевіряючи, що, де та як, після чого повернувся до входу, де вже стояли наші провожаті.

— Значить, так. Тут, у нішпорці, картопля має бути. Почистіть на всіх, а я в сусідки курку візьму, яєць, молока…

Важко ступаючи, він пішов. Санітар із водієм випили по чарці й почали шукати ту картоплю. Я ж сів на старий чорний шкіряний диван (такий само у нас в учительській стояв), притулив голову до м’якого узголів’я і почав думати про те, як іноді дивно розкриваються люди, якщо їх висмикнути зі звичайного місця. Та й заснув, не дочекавшись вечері…

* * *

Наді мною стояв водій і смикав мене за плече. За вікнами вже сяяло сонце. Отже, мене вирішили вчора не будити, а просто посунули вздовж дивана і накрили ковдрою.

— Слиш, Богдан батьковіч, а начальнік-то вчера так і нє прішол, — сказав мені водій, виглядаючи вкрай стривоженим.

— Та він у Наташі цієї, — заспокойся, — сказав я і спустив ноги на підлогу.

— Я нє про ето, — продовжив водій. — Я радіо всєгда слушаю. Вишел вот покуріть, сєл в машинє, включил, а там говорят, вродє пожар на том берєгу, в доме прєстарєлих. Я вот і думаю: вдруг, ваш?

Господи! Я підхопився так різко, що аж в очах потемніло,