Читати книгу - "Пульсари"

class="book">Мусій стояв. Дві зупинки місця не були зайняті. Та ось зайшов рибалка із своїм причандаллям і важко гухнувся на сидіння, аж воно зарипіло. Вмостився і Мусій поруч. І дав волю своєму обуренню:

— Ти уявляєш? — рвонув він комір своєї сорочки. Жили на шиї роздулись, Мусій ребром долоні провів через борлак, неначе різав горлянку, потім жестом, яким розкривають поли пальта, мовби розвернув своє тіло на обидва боки. — Ти уявляєш, — як давньому приятелеві, довірливо виповідав рибалці. — Я з хорошими намірами, я з чистою душею царівні місцем поступався, а воно ще й приндиться! Не-на-виджу! Я отаких рубав би! — Мусій з усієї сили вдарив ребром правиці себе по коліну, що дрібно тремтіло.

Від метро до клініки Мусій не йшов, а біг. Легко, не відчуваючи тіла, неначе повернулася йому молодість і потроїлися сили. Уже понад десять днів він не бере в рот нічого спиртного. Спершу, правда, по пів-флакона валер’янки споживав на ніч, а потім купив У на базарі корінь цієї благословенної трави, та ще бабка безплатно якогось зілля дала на додачу, пообіцявши, що після ложки відвару спатиме, як немовля. Мусій випивав по три столових і справді засинав швидко, хоч горе гадючилося в кожній його клітинці. Він знав лише один спосіб погамувати страшенну тугу й біль, що шматували його, але спосіб той був зараз для нього заборонений. Сам собі заборонив, бо таке там в отій лабораторії… І з тверезою головою чамрієш. А тут ще й на роботі… Молокосос Гетьманчук липне… Учора Мусій ледь не вдарив його вогнегасником нової конструкції.

Сторонній людині могло видатися, що Мусій одужує, виборсується із полону цупких виноградних лоз. Але то сторонній… А не Галі — найпрекраснішій, найрозумнішій на весь куток жінці. Вона вже бачила вибухи Мусієвої енергії. Після тижня-двох бурхливої діяльності і стерильної тверезості все починалося спочатку, тільки в ще потворнішій, важчій формі… Отже, нині просто пауза. А колеги по роботі, дивлячись на жилавого, сповненого енергії пожежника, на результати його діяльності, раділи. Навіть головний інженер Чумак, скинувши свою тюбетейку, щоб лисина переморгнулася з сонечком, поплескав по плечу:

— Ти, Мусію, Миколайовичу, строгіше там на складах, коли що, то настрахай штрафом, бо чую, що чортополохне котрийсь — давно вже ми не горіли… Тримайся, друже. — В останні слова Чумак уклав і підтримку колезі, який спіткнувся було на пляшці, і співчуття батькові у його невимовному горі, і віру в людину, яка в біді знаходить у собі сили, може, й підспудні якісь, приховані.

Літеплом огорнули чоловіка ці прості, але щиро мовлені слова. І впродовж дня він, мов телятко до вим’я, ні-ні, та й навертався думкою до розмови із Чумаком. Хотів було й зараз втішитися спомином, та зупинив себе, бо набуте у вагоні роздратування потрібне було йому для очікуваної розмови: не втішатися прийшов, а дошукуватися правди.

— Поясніть мені, докторе, без латині — чому Іванова руку оживила, а ви людину вгробили? — не вітаючись, підступив до Руслана Максимовича Мусій, і зморшки, мов рубані шрами, блискавками перетнули йому обличчя.

Професор поставив на край столу дві склянки, в кожну хлюпнув по крапелинці з чудернацького плоского флакона. Спокійними, повільними рухами він ніби намагався погамувати шал свого відвідувача.

— Лікаря судять, коли він не зробив можливого. А вимагати неможливого — і безнадійно, і несправедливо, — підсунув одну склянку Мусієві.

Аромат був божественний, витончено-вишуканий. Ніздрі, немов радари, скеровували Мусія, і він почав хапливо, часто дихати. І тіло виходило з-під контролю: Мусій відчув, що тіпається, наче робот, до якого вперше після ремонту підвели напругу. І лише злість порятувала, утримала його від спокуси. Він енергійно відштовхнув посудину-звабу.

— Як хочете, — спокійно мовив господар, — а я прийму, бо щось промерз дуже. — А сам подумав: «Напевне, Іола зумисне мене простудити задумав. І чого я сів у ту коляску, немов студент?» — Звісно, доведеться відповідати, що клініка виявилася причетною до експериментування на людському організмі.

— Та ні, за це не перед прокурором вам відповідати. Вір не вір, якби не Іванова, я і не знав би, що сина мого таки можна було врятувати. Аби схотіли… Аби свого… Ех, тонну б тротилу у ваші підвали!.. Мабуть, ви одна компанія із тією чарочкою на тонкій ніжці. Тільки ж який з неї спит — у лікарні вона не працює. Але носа вам уте-е-рла! І всім людям показала, що ніякий ви не лікар, що хлопець живий був би, а ви… Хоча б пуд динаміту… Хоча б якусь іржаву гранату…

— Що ви від мене хочете? — прорвалося зло крізь супокій, яким хірург намагався окутати й себе, й оцю нелегку, але ж і невідворотну розмову.

І від вигуку свого, від власної нестриманості Пильнюкові стало ще прикріше.

— А що з вас візьмеш, славний і хороший? Віталика ви не повернете… І не полегшає, якщо я вас… — енергійним жестом Мусій продемонстрував свої наміри. — Я можу стерти вас у порошок. Та поки що лишайтеся моїм рабом. Да. Золотою рибкою. А я подумаю, славний і хороший, як лій із вас топити, з якого боку… А коли до чого, то й без пістоля… — Мусій розчепірив пальці, гребонув ними повітря і щосили затис у кулак. Не попрощавшись, залишив кабінет з відчиненими дверима, «золоту рибку» з роззявленим ротом та склянку із пахучими сльозами виноградної лози. На поверхні рідини борсалися дві необачні мошки, минула хвилина-друга, комахи розправили крильця і знесилено завмерли.

Професор вихлюпнув рідину в раковину, сполоснув склянки. Нікому було розповісти про прикрощі нещасливого дня, та й чи потрібно тиражувати поганий настрій, засмучуючи друзів своїми бідами… Якби не викликали до хворого, то не знав би, що й робити.

Увечері, після програми «Час», коли Руслан Максимович уже лаштував своє ліжко самітника, почувся дзвінок. Син. Ще з порога повідомив, що залишиться ночувати. Від вечері, питва й курива відмовився, лише кілька горіхів розлускав. І дивну молитву перед сном розпочав,