Читати книгу - "Пульсари"

— У тебе бувають, батьку, дні, коли нікому не віриш?

— Практично ні, бо в медицині сам-один майже ніколи не працюєш: завжди допомагають тобі асистенти, лікарі, медсестри.

— При чому тут медицина? Хіба ти живеш тільки роботою? — сказав та й затнувся, подумавши раптом: а чим же ще нині живе його батько? Без сім’ї, без надій на майбутнє, бо скільки там йому ще років залишилося скрипіти?

— Матері твоїй вірив завжди. Знав і сумніви, але переважно годинного масштабу. А що в тебе сталося? — Батькові чомусь уявився безмежний луг із буйною після дощів травою і дві розкладачки в затінку під осокором, що бовванів на пагорку, звідки починався спуск до річки.

Набрьохавшись, посинівши і скулившись від холоду, вискакував з річки десятилітній Тишко і прожогом летів до татка, — поки мама десь порала обід, вони вели чоловічі довірливі розмови. Який він був щасливий тоді своєю сім’єю, своїм омріяним сином і тими задушевними, такими смішними в своїй наївності бесідами з ним, що велися тільки в свята, коли випадала вільна хвилина.

— А те, що близькі глузують, а далекі славлять. Которі брешуть? Думаю, що близьким не подобається мій портрет, що вони мені заздрять, ненавидять за самостійність і прямоту поглядів.

— Не кажи мені, сину, про самостійність поглядів. По-моєму, ми вже з тобою про це наговорилися. І про огидну твою пристрасть підлещуватися до авторитетів, а їхні хребти собі за сходинки мати. Звідки воно в тебе взялося?

— А хто чесно про Швидкого і навіть про ректора в народний контроль написав? Не анонімку якусь там, завваж…

— Зблизька тебе, Тишо, любити тяжко. Думаєш, люди історію із статтями забули?

— Так вони ж пропали б! Державі збиток. Петро, сидячи в тюрмі, хіба міг про друкування думати?

Помовчали, думаючи хоч і про одне, та кожен по-своєму. «Тихін ще в дитинстві,  — думав батько, — талановито відбріхувався. Його б у гуманітарщину слід було кинути, де треба перебирати безліч схожих варіантів і запевняти, що найкращий той, якого невтаємничена людина нізащо не відрізнить від інших». А вголос сказав:

— Ти ж знаєш, сину, що я тебе поважаю, вірю в тебе, — бралося до уваги, що син прийшов некликаний, з власної спонуки, отже, в нього невдачі, крайнощі, і йому потрібні співчуття, допомога, поради. — Я всяким бачив тебе, навіть з ложкою біля унітаза — ти воду одного разу так пив, щойно навчившись ходити. А нагадав про твої сумнівні вчинки, щоб не картав без розбору своїх близьких, бо ти ж таки не святий. На похвалу далеких не покладайся — чужий рідко робить добро безкорисливо. Навіть у дипломатичних стосунках зважають на те, кого запросити на обід, а кого ні. Це ти ось сьогодні від вечері відмовився. А уяви, що пішов у гості раз, удруге, вдесяте, а тебе навіть чаєм не частують. Задумаєшся, чи й справді тобі там раді. Дивись, і дружба лопнула, якщо не базується вона на чомусь серйозному, на спільності смаків, зацікавлень… Так що далекі хвалять з далеким прицілом.

«Ех, батьку, вже шостий десяток розмінюєш, а все метушишся, все тобі ідеї, робота. Зі мною за все життя лише один раз до оперного ходив — той «Лускунчик» і досі у вухах лунає. Де ж медалі твої? Ми при соціалізмі живемо, принцип справедливості повинен діяти: більше робиш — більше орденів маєш. А в тебе жодної дірки в піджаку. Блаженний. І ти хочеш, щоб і я все життя чепігами мозолі натирав?»

— У тебе ж освіта, батьку, такі руки, а шани ніякої.

Щось у Тихонових словах було незаперечне, привабливе. Пригадалися штраф, курси «Сигнал», п’ять карбованців на бензин, коляска мотоцикла, Мусієва лайка… Справді, йому, професорові, така ж шана, як і прибиральниці,  — і що тут заперечиш? Коли б ішлося про якогось Сидорова, нехай навіть академіка, то знав би, як відповісти, а доказів на захист власної гідності якось і не знаходилося. Ще й день сьогодні видався… Хотілося співчуття, єлею на синці й подряпини.

— Уяви, сину, двох землекопів, — знехотя почав Руслан Максимович, — одного з лопатою, другого з кубовим екскаватором. Перший дерева обкопує, другий траншею під газопровід риє. Екскаваторник має більшу платню й славу як компенсацію за сморід від солярки, вібрацію двигуна, за амортизацію нервів і м’язів. Якщо цю надбавку відняти, то обоє рівні. Так і в медицині. Шанси заразитися однакові і в мене, і в санітарки. Я вирізаю апендикси, вона їх викидає. Мої знання і вміння — це екскаватор, а підвищена в порівнянні із санітаркою зарплата — компенсація за перенапругу нервів, коли зшиваєш людину і думаєш, чи все зробив як слід, чи все врахував, чи не помилився… І якщо відкинути цю надбудову, то пошана до мене і до санітарки й повинна бути однаковою. А в житті воно далеко не так…

Майже щодня Русланові Максимовичу доводиться терпіти від нестачі прибиральниць, санітарок, медсестер. Особливо гостро це відчувається в операційному відділенні, де буває треба кілька годин невідлучно посидіти біля хворого, вміти судно підставити, й ласкаве слово сказати, й погодувати з ложечки. Чому дівчатка більше двох-трьох років не витримують із шваброю? Бо в десятирічці їм хоч і казали, що всяка праця почесна, але ж у класі висіли портрети космонавтів, фізиків, акторів…

— Санітарок і надалі не вистачатиме, якщо я й мої колеги хоча б зрідка не братимемо в руки швабру, не поділимося з ними зарплатою, — сумно закінчив Руслан Максимович.

— То й поділися, батьку, — іронічно вигукнув Тихін. — Як ініціатор почину прогримиш. — Він зручніше вмостився в ліжку, підсунув ріжечок ковдри собі під вухо, як робив це в дитинстві. — Ненормальне ваше покоління — з шкіри пнетеся на роботі, про здоров’я не дбаєте. Дивно, що до старості доживаєте. А ще ж і