Читати книгу - "Книга імен"

Зануритись у спокій того темного, мирного місця, слухати голос небуття.

Відповідь десь у ньому самому. Він має владу для вознесіння, до возз'єднання з Джерелом. Це знання було інтуїтивним, — так навчали його від того дня, коли він отримав свій амулет.

Рука його намацала золотий медальйон на шиї. Пальці гладили переплетених змій у центрі медальйона, а він уявляв, як світ розколеться навпіл. Схиливши голову, він скандував знову та знову давнє заклинання, аж доки не зісковзнув на підлогу в трансі.

Земле мерзенна, обійстя ілюзій, Проклинаю твої кайдани, Зневажаю огидну плоть, Що тримає дух в оковах. Як полум'я свічки, що рветься вгору, Шукаю я Джерело, Прагну піднестись у небеса, Прагну злитися з моїм Божеством.

Було вже близько опівдня, коли він знову розплющив очі: голова була ясною й напруження в плечах — уперше за багато тижнів — відпустило.

Раптом він зрозумів, що саме не врахував. Незначна варіація при рівновіддаленій послідовності літер, — і він здатен змінити все.

І він таки змінив.

Цього разу лише після однієї години перегляду безлічі даних комп'ютера на екрані нарешті з'явилося дещо нове.

Він нашвидкуруч записав літери і знову перевірив варіацію. Результати щоразу були тотожними.

Ім'я. Ім'я, яке досі не траплялося.

Джек Черль.

За дві хвилини він запустив це ім'я до мережі. Скоро, дуже скоро Темні янголи знатимуть усе, що їм належить знати.

Якщо Джек Черль іще живий, то це ненадовго.

Не відволікаючись на душ чи їжу, Змій із головою поринув у роботу.

Розділ тридцять другий
КОРАБЕЛЬ «КВІН МЕРІ II» («КОРОЛЕВА МАРІЯ II»)

жек Черль широко прочинив балконні двері в каюті та споглядав, як Атлантика котить свої хвилі в місячному сяйві. Залишалося ще повні дві доби до прибуття судна в Саутгемптон, і він мав намір потішитися ними сповна.

Казкова була подорож. Вони з дружиною часто мріяли про круїз на «Квін Елізабет II», але «Квін Мері II», корабель нової генерації, перевищив їхні найсміливіші очікування.

Йому подобалось дивитися, як Ясміна зітхає в захваті під час розкішного підвечір'я в супроводі музики. Подобалося чути захоплення в її голосі, коли вона оголошувала, що час іти на заняття оксфордських курсів, організовані для пасажирів. Подобалося щовечора стояти з нею, обнявшись, на балконі після неймовірної, казкової вечері.

Він вирішив витратитись на цю подорож, щоб відзначити тридцяту річницю їхнього з Ясміною подружнього життя. Разом із ними були всі троє синів із дружинами й дітлахами. Шість днів на кораблі, потім тиждень у Лондоні. Ясміна не приховувала радості. Це була їхня перша родинна відпустка після того, як старший із синів вступив до Корнельського університету.

Життя в Сент-Луїсі було розміреним, але ввесь час, вільний від напруженої педіатричної практики, вони віддавали дітям, проте не своїм рідним дітям. Щороку Джек і Ясміна пакували сонячну парасольку, шорти й босоніжки, прихоплювали набір для профілактичної вакцинації, цілували на прощання онуків і відлітали — у рамках програми «Лікарі без кордонів» — у той чи інший регіон, охоплений війною або постраждалий від стихійного лиха.

Джек думав про виголоднілих дітей, яких лікував минулого літа в Дарфурі, про п'ятьох колег, яких замордували в милі від їхнього медпункту в Афганістані позаторік. А тут, милуючись із балкона безмежними просторами чорно-синього океану й неба, Джек майже забув про хаос, що панував у світі. Майже забув.

Як було забути? Вони мало не відмовились і від цієї подорожі через оте цунамі в Японії. Якби не страх засмутити дітей та онуків, якби не те, що вони замовили круїз іще рік тому, Джек із Ясміною вже подалися б до Азії. Хоча подружжя знайшло компромісне рішення: вони обміняли свої зворотні квитки в «Британських авіалініях» і тепер з Лондона полетять не додому, а до Токіо.

Іноді Джек любив пофантазувати, як вони двоє припинять свою постійну практику й місяцями їздитимуть разом світом, лікуючи та рятуючи найвразливіших дітлахів, кинутих напризволяще.

Можливо, настане час...

У двері постукали, і він повернувся до каюти. Ясміна чистила зуби, тож він сам відчинив і побачив свою одинадцятирічну онуку Емілі. Вона широко усміхалася; просто на піжамку в неї був накинутий пляжний халатик.

— Дідусю, я хочу ще раз поцілувати тебе на добраніч. Тіммі дратує маму — вимагає, щоб йому замовили їжу до каюти. Каже, що вмирає з голоду.

— Дякувати Богу, твій брат ніколи не знатиме, що таке справжній