Читати книгу - "Домбі і син"

холі, що відлунювалося аж на горищі, та ще часом долинало приглушене бурмотіння юних джентльменів на уроках, схоже на сумовитий туркіт голубів.

І міс Блімбер, дарма що належала до гожих струнких дівчат, нічим не порушувала серйозної атмосфери будинку. У міс Блімбер не було й крихти легковажності. Вона коротко підстригала й накручувала волосся і носила окуляри. Вона засохла й припала порохом, досліджуючи могили стародавніх мов. Якісь там живі мови для міс Блімбер просто не існували. Ось якби вони померли, тоді міс Блімбер викопувала б їх, немов упир.

Місіс Блімбер — її матуся — не була вченою особою, але вважала себе за вчену, що, зрештою, одне і те ж саме. В товаристві вона казала, що, якби вона познайомилась із Ціцероном, то могла б спокійно померти. Найбільшою втіхою в її житті було дивитися на докторових вихованців, коли ті — на відміну від інших юних джентльменів — йшли на прогулянку в якнайширших комірах і в найтугіших краватках. „Як це класично!“ — казала вона.

Містер Пастир, бакалавр гуманітарних наук і помічник доктора Блімбера, був мов жива катеринка з кількома мелодіями, що їх він завжди прокручував без змін. Якби доля зласкавилася над ним, то, може, змалку він дістав би більший вибір валків, але доля не зласкавилася і вділила йому тільки один, якого він і крутив монотонно, затуркуючи голови юним джентльменам доктора Блімбера. Юні джентльмени передчасно набиралися горя. Вони не знали відпочинку від переслідувань з боку безсердечних дієслів, жорстоких іменників, невблаганних синтаксичних правил і привидів-вправ, що й уві сні не давали їм спокою.

Під впливом системи форсування юний джентльмен звичайно вже через три тижні втрачав безжурність. Через три місяці його охоплювала світова скорбота. Через чотири — в нім зароджувались ворожі почуття до батьків чи опікунів. Через п’ять — він ненавидів усіх людей на світі. Через шість — заздрив Курціеві, що знайшов собі смерть у розколині. А наприкінці першого року доходив висновку, якого потім не зрікався ніколи, що вся краса поетичних творів і вся наука мудреців — це лише набір слів та граматичних правил, і більше нічогісінько.

А проте він розвивався, розвивався і квітнув у теплиці доктора Блімбера, і репутація та слава доктора зростали ще більше, коли учень показував удома родичам та знайомим свої зимові квіти.

Одного дня коло парадних дверей докторового будинку стояв Поль. Серце йому калатало, правим рученям він тримався батькової руки, а лівим стискував руку Флоренс. Який гарячий потиск одної, і який легкий та холодний дотик другої!

Місіс Піпчін в своєму чорному пір’ї і з карлючкуватим носом нависала ззаду над ним, наче хижий птах над жертвою. Вона ледве переводила дух (містер Домбі, замислившись про велике, йшов надто швидко) і хрипко підкаркувала, чекаючи, поки відчинять двері.

— Ну, Полю, — врочистим тоном промовив містер Домбі, — оце і є той шлях, що провадить до Домбі й Сина і до грошей. Тепер ти вже майже дорослий.

— Майже, — повторив хлопець, і навіть цілком дитяче хвилювання не змогло приховати дивної лукавості його погляду.

На обличчі містера Домбі з’явився вираз легкого невдоволення, але тут якраз відчинили двері, і вираз той хутко зник.

— Доктор Блімбер, сподіваюся, вдома? — спитав містер Домбі.

Слуга сказав, що так, і, пропускаючи їх у будинок, глянув на Поля, ніби той був мишеням, а будинок — мишоловкою. Слуга був підсліпуватий парубок зі слідами усмішки на лиці. Усмішка ця свідчила лише про недоумкуватість, але місіс Піпчін вирішила, що це — від нахабства, і накинулася на нього.

— Хто вам дав право сміятись за спиною джентльмена? — сказала місіс Піпчін. — І за кого ви мене маєте?

— Я ні з кого не сміюся і ні за кого вас не маю, мадам, — запевнив зачудований парубок.

— У, лінивий йолоп! — сказала місіс Піпчін. — Такому лише рожен крутити. Ідіть скажіть господареві, що прийшов містер Домбі, а то буде вам!

Підсліпуватий парубок покірно подався виконувати наказ і, повернувшись невдовзі, запросив містера Домбі до кабінету доктора.

— Ви знову смієтесь, сер! — зауважила місіс Піпчін, коли, йдучи останньою, минала його у холі.

— І не думаю, — образився молодик. — Оце штучка, бодай не бачити!

— В чому справа, місіс Піпчін? — обернувся містер Домбі. — Тихо, прошу!

З поваги до нього місіс Піпчін буркнула тільки: «О, та це чудовий хлопець!», — чим до сліз зворушила придуркуватого і м’якосердого молодика. Така вже була в місіс Піпчін звичка — кидатись на всіх м’якосердих людей, і приятелі її вважали, що цьому, після перуанських копалень, нема чого дивуватись.

Доктор сидів у своєму предивному кабінеті з Гомером над дверима і Мінервою на камінній полиці, весь обкладений книгами, і тримав на кожному коліні по глобусу.

— Як ся маєте, сер? — спитав він у містера Домбі. — І як ся має мій маленький друг? — Голос доктора прозвучав, мов орган, і,коли він замовк, великі дзигарі в холі (принаймні так здалося Полеві) окселентували йому: «як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг? як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг?»

А що маленький друг був занадто малий і його геть затуляли книги на столі, то доктор кілька разів марно спробував побачити його між ніжок стола. Помітивши це, містер Домбі прийшов на поміч, узяв Поля на руки й посадовив його на невеликий столик посеред кімнати, якраз навпроти доктора.

— Га! — мовив доктор, засунувши руку за край сурдута. — Тепер я бачу мого маленького друга. Як ся маєте, мій молодий друже?

Дзигарі у холі не звернули уваги на зміну в звертанні і повторили: «як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг? як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг?»

— Добре. Дуже дякую вам, сер, — відповів Поль заразом і дзигарям, і докторові.

— Га! — сказав доктор Блімбер. — Ми таки зробимо з нього велику людину.

— Чуєш, Полю? — звернувся містер Домбі до мовчазного Поля.

— Ми таки зробимо з нього велику людину, га? — повторив доктор.

— Я хотів би лишитися малим, — відказав Поль.

— Ну! — мовив доктор. — А чому?

Дитя сиділо на столику з дивним, напруженим обличчям, не зводячи з доктора