Читати книгу - "І раптом стукіт у двері"

цьому всесвіті. А поки я не знайшов дорогу туди, все, що мені залишається — це думати про нього. Я можу уявляти, як живу там посеред лісу, — з нею і в абсолютному щасті. У світі існує незліченна кількість паралельних всесвітів. В одному з них я займаюся сексом із конем, в іншому я виграю в лотерею. Мені тепер не хочеться думати про них, але лише про той єдиний із котеджем посеред лісу. Існує світ, де я лежу з перерізаними зап’ястями на підлозі спальні, стікаючи кров’ю. Саме в цьому всесвіті я приречений жити, поки все не скінчиться. Я не хочу думати про це тепер. Я хочу думати лише про той інший всесвіт. Котедж посеред лісу, захід сонця, ми рано лягаємо в ліжко. Ми в ліжку, моя рука не перерізана і суха. Вона лежить на ній і ми обнімаємось. Вона лежить на ній так довго, що я її вже не відчуваю. Але я не рухаюсь, мені так подобається тримати руку під її теплим тілом і не перестає подобатися, навіть коли я перестаю взагалі відчувати свою руку. Я відчуваю її подих на своєму обличчі — ритмічний, постійний, нескінченний. Мої очі починають закриватись. І не лише в тому всесвіті, в ліжку, серед дерев, а і в інших всесвітах також, у тих, про які мені й думати не хочеться. Мені дуже приємно від знання, що існує одне місце, в самому осередді лісу, де я засинаю щасливий. Покращення

Я занадто багато говорю. Іноді як я говорю, говорю і говорю, просто посеред розмови настає момент, коли я помічаю, що людина поруч зі мною більше не слухає. Вона може собі й далі киває, але її очі повністю застелені. Її розум блукає, а думки, які сновигають в ній, набагато солодші за мої.

Певна річ, можна було не погодитися з таким припущенням. Я можу стверджувати що завгодно. Моя дружина каже, що я б міг філософствувати перед ліхтарним стовпом, якби вбив би собі в голову, що речі мають вуха. Я міг щось доводити людині, яка сидить поруч, але в цьому не було б радості. Вона вже перестала слухати. Вона в іншому світі, кращому (принаймні так їй здається). А я? А все говорю, говорю і говорю. Це як автомобіль, поставлений на ручне гальмо: колеса заблоковані, але його ще тягне по дорозі.

Я хочу зупинити свій словесний потік. І зупиняю! Але слова, речення та ідеї неможливо просто зупинити в їхньому процесі, в їхньому русі, запечатати губи і спинити слова одразу ж, посеред речення. Я знаю, існують люди, що на таке здатні.

Здебільшого жінки.

І коли вони замовкають, той, хто їх слухає, почувається винним. Це породжує у слухача тугу, глибоку потребу притулитися, обійняти їх і сказати: «Вибач».

Сказати «Я кохаю тебе».

Заради цього я б віддав очне яблуко, будь-що віддав би для досягнення цього вміння вчасно зупинитись. Я б використав цей дар для добрих справ. Я просто перестав би говорити поруч із дівчатами щось насправді важливе, і їм би захотілося мене обійняти, стиснути і сказати «Я кохаю тебе». І навіть якщо вони насправді цього не зроблять, той факт, що їм це захочеться зробити, сам по собі чогось вартий. І вартий чимало.

У цей особливий день я не можу зупинити свій словесний потік у присутності хлопця на ім’я Майкл. Він графічний дизайнер у хасидській газеті Брукліна, який прилетів із Нью-Йорка до Луїсвілля, штат Кентуккі, на свято Суккот до свого дядька. Він не надто близький зі своїм дядьком і йому не дуже цікаво в Луїсвіллі. Але його дядько прислав йому квиток у подарунок, а Майкл просто одержимий колекціонуванням балів для постійних пасажирів. Він збирається летіти до Австралії, а з балами від поїздки до Луїсвілля він зможе покращити свій політ до рівня бізнес-класу. На довгих перельотах, як розповів мені Майкл, різниця між бізнес- і економ-класом — просто як день і ніч.

— А що тобі більше до вподоби — день чи ніч? — запитую я.

Взагалі то я нічний тип, але день також має в собі щось особливе — сяйво. Вночі спокійніше і прохолодніше. Принаймні для мене — людини, що живе у тропічному кліматі, — це вагомий чинник. Але вночі почуваєш більшу самотність, коли нікого немає поруч із тобою. Сподіваюся, ти добре зрозумів... на що я натякаю.

— Я — ні, — каже Майкл, а його тон стає різким.

— Я не ґей, — кажу я йому. Тому що бачу, як він занервував. — Усі ці розмови про самотність і нічну пору нагадують якийсь розмовник для ґеїв, я це знаю. Але я не ґей. Я поцілував хлопця в губи тільки один раз, коли мені було ледь за тридцять, та й то майже випадково. Це сталося, коли я служив в армії. У моєму батальйоні був солдат на ім’я Цліль Друкер, і він приніс у частину трохи гашишу і запропонував разом покурити. Цліль запитав, чи я колись раніше курив, і я відповів, мовляв, так, курив. Я не мав наміру брехати, просто в мене до такого природна схильність. Тож коли хто-небудь запитує мене про щось, то під тиском я завжди відповідаю «так». Ну, знаєш, просто так спокійніше. Це такий рефлекс, що має в собі потенціал ускладнювати моє становище. Уяви собі картину: поліціант заходить у кімнату, бачить, що я стою біля трупа, і запитує: «Це ви його вбили?» І таке може закінчитися погано. Той самий поліціант може також запитати мене щось на кшталт «Ви невинні?» І в цьому випадку для мене все закінчиться щасливо. Але якщо чесно, тільки між нами, то які шанси, що поліціант запитає мене саме так?

— Тоді ми з Цлілем покурили