Читати книгу - "Життєві аналогії"

заходить сонце, що жаль відірвати очі. Розмова точиться тільки коло скорого від'їзду, на передній план висуваються інтереси міста, його новини й пльотки. Загальний настрій такий, що коли б не треба було спаковуватись, то всі згодні були би виїхати хоч зараз.

Терасу всю залило золотим промінням сонце, сад був аж пересичений запахами, зеленіло, жовтіло, червоніло розкішне листя, але людей, що сиділи на терасі, не торкала якось оця вся краса. Їх душ не чіпали передсмертні зідхання природи; за беззмістовною розмовою вони не чули далеких пісень села, а їхній регіт розривав величну гармонію, сам же нікого не веселив.

— Панове! — патетично почав Бординський.— Наближається осінь, та пора року, коли все живе готується до довгої прийдешньої зими. Ми переживаємо зараз останні дні золотого літа, і от я хочу звернути вашу увагу на от який знаменний факт. Тихо!.. Silence!.. Коли ми тут, на оцій самій терасі, зібралися вперше, ми були (слухайте! слухайте!) в тім же самім складі, що й зараз. Ви тільки вдумайтеся в це, панове! Невже ви не бачите в цьому факті величезного символічного значіння?

— А справді! Дивіться, от дивно!..

— Скільки людей перебувало за літо, а от...

— Тому, панове, — перекрикував усіх Бординський, — в пам'ять такої величезної події я пропоную поставити пам'ятник.

— Монумент! Монумент!..

— Моноліт!..

— Фагоціт!..

Катрусю чомусь дратувало оте все балакання на тлі догорілих кострів сонця та жовтих плям на деревах. Вона й відчувала, що неправа, що кожний говорить, як уміє, і може говорити, що йому хочеться, але пересилити себе не могла й постаралася непомітно вийти в сад.

Тут її одразу огорнув інший настрій. Наче увійшла до безконечного, величного храму. Повільним, але певним кроком наближалася осінь. Здалека ще донеслося її дихання, а вже які лякливіші листочки зісохлися й упали на землю. В кущах бозу оголилася середина, наче випалив хто листя. Дерев стало наче менше, і сад здавався просторішим, хоч і менш глибоким. Там, де око ще так недавно зустрічало густу зелену стіну, що здавалася непробитною, тепер уже видно окремі гілки й їх перепліт. А на стежках, поміж зметеного в купи листя, лежали перші жертви осени — зрізані гілки; то садівник приготовляє вже собі паливо на зиму.

Катруся йшла, шелестіла сухим листям, прислухаючися до звуків того шелесту. І сум, і радість, і якесь нез'ясниме тепло переповняли зараз її душу. Її очарувало це повне незримої печали передчуття смерти в природі, а разом з тим до болю жаль було отої краси, що одне літо, одне тільки літо сяла над землею, а тепер... мусить щезнути, як і все, що живе.

— Чому й краса мусить вмирати? — питала сама себе й не знала, як на те відповісти.

Зупинилася й прислухалась... Тихо... Тихо... Десь у галузях злякано писнула якась пташка й зразу ж замовкла. Ледве чути було, як на селі, десь дуже далеко, набирали воду скрипучим журавлем, — і щось осіннє сумно ніс із собою той протяжливий звук. В непорушнім вохкім повітрі м'яко лежали хвилі запахів, останніх запахів останніх цвітів, і небо теж горіло останніми вогнями; тільки де-не-де крізь стіни стволів видко було те догорання неба. Сад затих, і в тій чудотворній тиші наче чувся рух сфер, життя планет і кожної билинки, наче зливаєшся з усією вселенною й космос увесь обіймаєш душею. Щось живе проповзе під листям, і стрепенуться від того шелесту нерви...

Схвильована всім тим, Катруся сіла на диванчик. Прямо перед нею на світло-зеленому шматочку неба рельєфно вирисовувалося яскраво-жовте дерево. То був клен. Червоне, жовте й пурпурове листя його тепер, під прощальними поцілунками сяйливих стріл, загорілося особливими кольорами, і Катруся не могла одірвати од того зачарованих очей. Тут же розіслалася широка поляна, обставлена деревами, а на неї зігнуто ліг розкішний килим цвітів: білий тютюн усміхнувся теплому вечору й широко розкрив свій кубок, наповняючи запахом повітря; резеда, пізній левкой, айстри й петунії на тонких стеблах — усі вони скорбно дивилися жалібними очима на решту дня й літа і, тоскливо просячи тепла, кивали голівками.

— Ми не хочемо вмирати. Поглянь на нас, невже ми не так пахнемо зараз, як пахли весною? Не те хіба листя, не ті кольори в нас? Завіщо ж ми мусимо гинути? Так мало, недовго гріло нас сонце, так мало напувала роса. Не надивилися ми ще на небо й зірки, на рухливі промінні сонця, — і от уже мусимо вмирати.

І Катрусі хотілося молитися з ними й за них.

— Нехай живуть... Нехай радують ще чиїсь очі,— звучало в її душі, і тихі теплі сльози потекли по щоках дівчини. Жаль було їй отих цвітів... цвітів їй було жаль...

Вот и последние звуки несутся, Скоро и птички домой соберутся, Вот и последняя зелень полей...

А тим часом захід погас. Ще трохи ворушилася полоска червоного неба, але потім і вона вмерла, закутавшися в блакитняво-зелений саван. Але небо й хвилини не могло бути без краси, і тому з другого боку в м'яко-срібній авреолі вийшов нараз місяць-побідник, а хмарки розступалися перед ним. Він стомився в довгій боротьбі, але усміх всепрощення грав на його блідім обличчі. І скоро, замісць вогненних кольорів, що будили до життя і вміли прикрасити навіть власну смерть, все потонуло в матово-блідих тонах, перемішаних з темними плямами. І там, де багрове проміння нічого-нічого не вміло