Читати книгу - "Якщо подолаєш прокляття"

була притаманна Шульзі — то млявому, то безглуздо-метушливому — і аж ніяк не нагадувала дратівливого Камінського, чиї сухий діловий тон та завжди недовірливо стулений рот відвертали від нього навіть найдоброзичливіших співрозмовників.

Вельф навів-таки лад у своєму значно збагаченому мозкові. Щоправда, емоції, несподівані думки та бажання остаточно приборкати все ще не вдавалося. Не так-то просто примусити людей стати частинами сильнішого, енергійнішого індивіда. А як заважають невитравні стереотипи, що вибухають у підсвідомості в ті моменти, коли найменше цього чекаєш! Проте він нарешті відважився й на тестування. Результати інтелектуальних тестів виявилися навіть кращі, ніж раніше в Камінського, а особистісні методики дали такі чудові показники, що Вуселко запідозрив його в нещирості, бо для професіонала, яким був Андрій Андрійович, обійти рифи коректурної шкали — заввиграшки. Одначе на екрані томографа все мерехтіло в межах «доброї норми».

Отже, «розтроєність» пам’яті аж ніяк не заважала успішній діяльності. Клопотався іншим — потрібно виробити нарешті стратегію єдиної особистості, яку доведеться «зліпити» з різних прагнень, різних світоглядів, різних культурних настанов. Вельф не бажав відмовлятися від жодної з індивідуальностей, вбачаючи в кожній щось потрібне для себе, хоча й жахався, як ці люди могли так існувати — не люблячи по-справжньому ні себе, ні навколишніх. Один шукав забуття в горілці, інший, не звертаючи ні на що уваги, гнався за успіхом у науці, яка стала idee fixe. Кодекс поведінки авіларців вимагав суворої стриманості у стосунках, особливо з чужинцями, і Вельф завжди страждав від самотності. А ці двоє самі відгороджувалися від людей через страх та невміння зрозуміти тих, хто поруч. Елементарна емоційна нерозвиненість.

Ну ось, він знову образив їх обох. Не хотів, справді. Він, схоже, найгірший у цій шизофренічній компанії.

Шульга зітхнув і показав бабі Клаві шкарпетку:

— Може, вже починати п'ятку?

Санітарка уважно оглянула його роботу й компетентно порадила:

— Не полінуйся пров’язати ще кілька рядочків. Хай краще довші будуть, аніж закороткі.

— А п'ятку плетуть і виворітними теж?

Але замість відповіді почув швидкі кроки, двері рвучко відчинилися.

Професор Вуселко, ледь увійшовши, просвердлив бабу Клаву колючим їдким поглядом, якого завжди лякалися його підлеглі. Прибиральниця звелася на ноги, хапливо намагаючись сховати плетення, але упустила клубок.

Юлій підхопив його однією рукою, другою він тримав недов'язану шкарпетку, розчепірену на п’яти спицях.

— Від таких різких рухів у мене можуть попадати петлі, — сказав з осудом і тут же додав зовсім м'яко: — Куди ж ви, Клавдіє Михайлівно? Без вас я п'яточку не вив'яжу.

Та невпевнено покосилася на Вуселка:

— Може, іншим разом, Юлечку?

— Авжеж, — роздратовано підтвердив професор, — залиште забавки на вільний час.

Баба Клава забрала свій клубок та плетиво і вмить зникла.

А Шульга став уважно прислухатись до радіо. Звучала стара знайомо-невпізнавана пісня:

Вітер старі імена розвіває, Нема вже дороги В покинутий рай, —

співав чуттєвий жіночий голос, —

Якщо в юрбі ти мене не впізнаєш, Не повернеш мене, Любий, прощай…[1]

Останні слова заглушили позивні радіостанції.

Вуселко вимкнув радіо і сів, підсунувши стілець ближче до ліжка.

— Що це за пісня?

— Яка? — не зрозумів професор.

— Щойно звучала по радіо.

— Я не слухав.

— Вибачте, я на хвилинку, — Юлій виглянув у коридор, тримаючи плетиво в руках: — Катерино, ти слухаєш радіо?

Юна медсестра стрепенулась і почервоніла. З репродуктора над її столом доносились ледь чутні голоси.

— Я? Ні. Тобто, так… Юлію Івановичу, я тільки на хвилинку ввімкнула, щоб перевірити годинник, — вона швидко крутнула коліщатко — стало тихо.

— Хто щойно співав? Що за пісня?

Вона злякалась несподіваного питання, мов студентка на екзамені:

— Це… Перед новинами? Був концерт…

— Остання пісня. Її не встигли закінчити.

— Остання… Хто співав — не знаю. Це з кінофільму… Я потім пригадаю назву… На слова Рабіндраната Тагора.

— Щось таке чув. Якийсь поет?

— Поет. Індійський. Лауреат Нобелівської премії, — збентежено мовила Катя, широко відкриті очі небезпечно заблищали, але він не припинив цього незрозумілого допиту:

— Це не псевдонім?

— Здається, ні.

— Сучасний поет?

— Ні, жив ще на початку минулого століття.

— Звідки ти це все знаєш?

— У школі вивчали, і вчителька приносила грамзапис. Старий м’який диск, гнучкий.