Читати книгу - "Кресова книга справедливих"

Гутисько Брідське, ґміна Ясенів – село з великою перевагою польського населення над українським, яке налічувало близько 900 мешканців.

13 лютого 1944 року, в результаті нападу бандерівців, загинуло близько 50 поляків. Згідно зі свідченнями Тадеуша Соколовського, записаними Едвардом Ґроссом, в останній момент його родину остеріг українець із сусіднього села. «Через деякий час до нашої хати забіг Мартинюк з Гутиська Літовиського. – Рузя, забирай дітей і тікай, бо зараз тут буде гаряче! – крикнув і вискочив на подвір’я. [...] Невідомо, чи мав намір швидко повертатися додому, чи хотів остерегти ще інші польські знайомі родини. Бандерівці, які були вже дуже близько, ймовірно подумали, що це якийсь поляк хоче від них утекти. Вицілили в Мартинюка і чесний українець вже не жив».

Влітку 1944 року до знищеного села, незважаючи на загрозу з боку УПА, повернулося кілька польських родин, серед них Анна Боярська з дітьми. Свого сина Тадеуша вона вислала до знайомої українки, сестри його хресної. «Українка поставилася до Тадека нарівні з дітьми своєї сестри. [...] дала їм гарячу страву, що для зголоднілого Тадека було чимось надзвичайним, і задумувала покласти їх спати». До хати забігли вояки УПА, шукаючи поляків. «Це діти моєї сестри, чого ви від них хочете?, – запитала господині, яка трусилася від страху». Нападаючі наказали дітям говорити молитву. Хлопець та дівчинка, виховані в польсько-українській родині, склали екзамен без проблеми, а Тадеуш умів лише перехреститися. Жінка йому поспішила на порятунок. «Відчепіться від дитини! Не бачите, як ви його перелякали? Він і слова вимовити не може». Бандерівці дали йому спокій і вийшли.

Джерело: E. Gross, Zbrodnie..., с. 241, 428–429.

Жарків, ґміна Ясенів – мале село з перевагою українського населення, тут проживало шість польських родин.

1 січня 1944 року бандерівці, переодягнені у форму української поліції, вбили в селі 17 поляків. Про цей день пише Владислав Музика: «Повертаючись з костелу, я зайшов до мого приятеля-українця на прізвище Ксей, що мешкав на краю нашого села. [...] В ході розмови я запитав його, як відрізнити тих, хто є бандерівцями, і хто не є. Стах Ксей відповів, що якщо прийде до мене поліція, то я мушу знати, що це вони». Ще того самого дня відбувся напад, з якого Музика врятувався, між іншим, завдяки цьому знанню. Після цієї події, разом з усією родиною вони ходили ночувати до знайомого українця.

Джерело: Свідчення Владислава Музики, [у:] H. Komański, S. Siekierka, Ludobójstwo..., с. 589.

Літовищі, ґміна Підкамінь – село зі значною перевагою українського населення над польським, яке налічувало близько 1000 мешканців.

У 1944–1945 роках бандерівці вбивали українців зі змішаних родин, які відмовлялися вбивати членів своїх родин. «У Гутиську Літовиському [польський присілок Літовищ] розігрувалися „сцени з Данте”, – згадує Здзислав Іловський. – Вбивали не лише поляків, але також українців, які в будь-який спосіб сприяли полякам, наприклад, українця Горобйовського, який мешкав посередині нашого села, було вбито за те, що він не хотів вбити свою дружину-польку. Чайку було вбито, вкидаючи його до криниці, тому що він добре ставився до поляків».

Інший Горобйовський з Літовищ, а також українська родина Панчишин з чотирьох осіб та Аполлонія Жарковська зі змішаної родини були вбиті за відмову вступити або вислати синів до УПА. Разом від рук УПА загинули понад 30 українців.

Джерело: H. Komański, S. Siekierka, Ludobójstwo..., с. 74–75; Свідчення Здзислава Іловського, там само, с. 577; Cz. Blicharski, „Petruniu ne ubywaj mene!”..., с. 65.

Малиниська, ґміна Підкамінь – маленьке село зі значною перевагою польського населення над українським, яке налічувало близько 170 мешканців.

У 1944 році від рук бандерівців і солдатів дивізії СС «Галичина» загинуло кілька десятків поляків. Жертв було би імовірно більше, якби не діяльність самооборони під командуванням Станіслава Шерльовського та допомога з боку деяких українців. «Захист села полегшував, крім цього, факт, – пишуть члени самооборони у Малиниськах, – що серед українців була довірена людина, яка багато знала або могла дізнатися, тому що серед своїх побратимів користувалася великою довірою. Завдяки тому „Гайдамаці”, як його Шерльовський називав, самооборона знала, які в бандерівців плани, кого вони вирішили вбити. Шерльовський, як член лісової охорони, часто ходив по лісах і селах. Завдяки цьому він мав можливість остерегти поляків, яким УПА винесла смертний вирок. Зрозуміло, що „Гайдамака” не завжди вчасно здобував вісті».

Джерело: Свідчення Станіслава Ґросса, Чеслава Іловського, Гелени Скварек, дівоче Ґросс, Станіслава Шерльовського та Яніни Зьомбри, дівоче Ґросс, [у:] H. Komański, S. Siekierka, Ludobójstwo..., с. 567–568.

Паликорови, ґміна Підкамінь – село, яке налічувало понад 1500 мешканців, з яких 70 відсотків становило польське населення.

12 березня 1944 року відбулася акція бандерівців, яких підтримував підвідділ українських солдатів з дивізії СС «Галичина». Вони зібрали мешканців села, зробили селекцію, відділяючи українців від поляків, після чого поляків було вбито. За офіційними даними, тоді загинуло 365 осіб.

Свідок подій, Станіслава Пьотровська, яка пережила екзекуцію, стверджує, що відносини між мешканцями села обох національностей складалися нормально. «Цей взаємний симбіоз і толерантність повністю підтвердили трагічні події, які відбулися 12 березня 1944 року у Підкамені. Переважна більшість українців з нашого села декларували, що не хочуть мати нічого спільного з убивствами бандерівців, і багато з них засуджували злочинні вчинки націоналістів». Авторка стверджує, що до участі в антипольській акції не вдалося змобілізувати місцевих українців, навіть шовіністично наставленого православного священика – під час богослужінь, що відправлялися в церкві в Паликоровах. «Його заклики до своїх земляків до участі у вбивствах поляків в завуальованій євангельській формі „очищення пшениці від куколю” не принесли ефекту. Місцеві українці не взяли в цьому участі. Що взагалі не означає, що і в нашому селі не було готових до вбивання поляків. Вони становили, однак, значну меншість і під натиском більшості не могли цього зробити. [...] Під час сегрегації декільком полякам удалося вступити до української групи. Місцеві їх не видали, завдяки чому їм вдалося