Читати книгу - "Кресова книга справедливих"

врятувати життя. Потрібно визнати, що завдяки суперечній інформації деяких місцевих українців, врятувалося ще декількох поляків. [...] Приблизно о 22 годині з-під гори трупів вибралося ще близько 20 осіб, у більшості поранених, більш або менш важко. Серед них була і я. Мене розпізнали три мої українські колеги, які надали мені заховання і завдяки цьому я врятувалася. [...] У цій акції взяла участь тільки нечисленна група українців – мешканців села. Врятовані з цього погрому поляки завдячують життям своїм сусідам-українцям».

«Потім я дізнався, – пише Франциск Недзвецький, який також пережив екзекуцію, – що під час селекції Мечислав Даньчак врятував своє життя завдяки українцеві Пьонтковському, котрий в останню мить подав йому свій документ і визнали його українцем».

13 березня 1944 року до Паликоров прибув Збігнев Шльосек, утікач з Підкаменя, в якому тривала атака бандерівців: «Я знайшов притулок у знайомого українця. У Паликоровах, завдяки Божому провидінню, я дочекався приходу радянських військ».

Джерело: S. Piotrowska, Byłam świadkiem, „Na Rubieży” 1995, № 12, с. 23–24; F. Niedźwiecki, Byłem świadkiem, „Na Rubieży” 2001, № 54, с. 34; Z. Szlosek, Byłem świadkiem, „Na Rubieży” 2002, № 60, с. 55.

Пєняки, ґміна Пєняки – село зі значною перевагою українського населення над польським, яке налічувало близько 1500 мешканців

Двоє дітей, які вціліли під час погрому в Гуті Пєняцькій (28 лютого 1944 р.) – Станіслава Бжузек та Флоріан Бжузек – під час повернення до рідного села Пєняки, були атаковані групою українських підлітків. Втрутився сусід і приятель їхнього батька, українець, який забрав дітей і віддав до місцевого посту української поліції, звідки вони потрапили до батьків.

Джерело: H. Komański, S. Siekierka, Ludobójstwo..., с. 84.

Підкамінь, ґміна Підкамінь – містечко, яке налічувало близько 4000 мешканців – поляків, українців та, до 1942 р., євреїв.

На території містечка й місцевого монастиря домініканців переховувалося багато втікачів з навколишніх сіл та велика група вцілілих з масового вбивства на Волині. У березні 1944 року, в результаті п’ятиденної акції націоналістів з ОУН і УПА та солдатів дивізії СС «Галичина», було вбито близько 600 поляків. Деякі українці остерігали перед атаками.

«Поряд з хатою нашої сусідки Анни Белей, – згадує Станіслав Бачевич, – стояв Стефан Баторина, брат Белейової. Коли він нас побачив, крикнув на повний голос: Бачевич, утікайте, зараз прийдуть різати!». Незабаром також остеріг матір Бачевича, яка приховувалася у сусідів на горищі, що там небезпечно й вона мусить тікати до лісу.

12-річному Казимиру Шереметі, якому бандерівець застрелив матір, а його самого підстрелив, українець Баторина перев’язав рани і переночував у себе.

«Одного дня, – згадує Марія Пясечна-Брощаков, – прийшла до нас сусідка-українка Бонкова і просила, щоб ми невідкладно виїжджали, бо вона нам ні в чому не допоможе. 3 березня 1944 року разом з мамою і братом ми покинули Підкамінь, а 4 березня ми вже були в брата [у Львові]. Батько не хотів виїхати, незважаючи на наші прохання. На наступний день прийшов до нього українець, якийсь Григорій Шавардницький, і сказав йому, щоб зранку забрався з німцями до Бродів. Він так і зробив. Коли 12 березня 1944 року до нашої хати прийшли бандерівці, будинок був порожній».

Анна Ясинська-Боровська згадує день 11 березня 1944 року, напередодні трагедії в Підкамені. «До вечора до нас не добралися жодні вісті, лише пізно ввечері прийшов наш сусід-українець, в якого дружина полька, якийсь Павло Салецький, і сказав, щоб ми погано про нього не думали, він не приховує того, що належить до тієї української організації, бо іншого виходу в нього нема. Він не має нікого на совісті, в жодних акціях не приймав участі, лише допомагав своєю підводою, бо мав коней і віз. Прийшов нас остерегти і порадив, щоб молоді хоча б на декілька днів виїхали до Бродів, бо зараз така ситуація, що вдень і вночі вбиватимуть поляків. Німці їм це уможливили. Він пообіцяв, що попіклується про батьків і зробить все, щоб ми колись сказали, що він був добрим сусідом».

Авторка свідчення описує також випадок своєї сестри, Анелії Іловської, та її родини. Ввечері до їхньої хати ввійшли два бандерівці. «Восьмирічна дівчинка, коли їх побачила, кинулася одному в ноги з плачем і криком: «Я прошу вас, не вбивайте маму. Наш тато в полоні [німецькому] і ми тут три сестрички». І ця дитина розчулила серце бандерівця. Він підняв її і сказав сестрі, щоб вона не боялася, він не зробить їй кривди, бо також залишив удома маленьких дітей, і запевнив її, що до неї ніхто більше не прийде».

Мечислава Воскресінська згадує, як разом з матір’ю і деякими іншими особами, що переховувалися в монастирі, вискочили з високого поверху, з того боку, який не охоронявся. Потім протягом двох днів їх обох переховували знайомі українці на горищі.

Джерело: S. Baczewicz, Byłem świadkiem, „Na Rubieży” 2002, № 60, с. 49–50; K. Szeremeta, Byłem świadkiem, там само, с. 54; M. Piaseczna-Broszczakow, Byłam świadkiem, там само, с. 53–54; A. Jasińska-Borowska, Byłam świadkiem, там само, с. 52; AW II/2215/p, Mieczysława Woskresińska, Wspomnienia, арк. 3–4. Про події у Підкамені див. також: C. Świętojański, A. Wiśniewski, Możemy wszystko przebaczyć...; Z. Iłowski, S. Iłowski, Podkamień. Apokaliptyczne wzgórze, ч. 1, Opole 1994, ч. 2, Opole 1996; pisana na gorąco relacja ks. Józefa Burdy, „Nasza Przeszłość” т. 93 (2000), с. 289–340.

Суховоля, ґміна Суховоля – село, яке налічувало понад 1500 мешканців, передусім українців.

17 січня 1944 року була здійснена атака бандерівців на польські обійстя, в результаті якої загинуло близько 50 осіб. Франциск Молинський з присілка Залісся згадує: «Ці всі поляки та люди зі змішаних родин, які переховувалися в сусідів-українців, врятувалися, бо там їх бандерівці не шукали». В обійсті українців під час нападу знайшла притулок сестра Молинського, Янка, та її подруга, 12-річна Дзюнка Баєвич. Після смерті батьків, яких вбили бандерівці, Баєвич переховували сусіди-українці.

Едвард Ґросс згадує дуже прихильне до поляків