Читати книгу - "Записки в узголів’ї"

придворних, де нікого не було. Але він помітив, що над жаровнею в’ється димок.

– Подивися, що там горить, – наказав він.

Дама пішла, подивилась, а потім, коли повернулася, прочитала вірш одного поета:

Дивишся вдалину — В’ється сивий димок. Рибалка пливе додому. Ні, це жаба потрапила в жаровню, І тому стільки диму.

Але справді, тоді в жаровню потрапила жаба і горіла в огні.

181. Одного разу пані Міаре-но сенджі

Одного разу Міаре-но сенджі зробила для імператора в подарунок красивих ляльок. На зріст вони були у п’ять вершків, чепурно наряджені, волосся розчесане та закручене локонами на скронях. Написавши на кожній ляльці ім’я, вона подарувала їх імператору. Імператору найбільше сподобалася лялька на ім’я принц Томоакіра.

182. Коли я вперше потрапила в палац на службу

Коли я вперше потрапила в палац на службу, то будь-яка дрібничка бентежила мене до сліз. Коли я приходила на нічне чергування, то одразу навіть у темряві хотіла сховатися за церемоніальну завісу.[126]

Одного разу імператриця показувала мені картини, проте я чогось так засоромилась, що не могла навіть руки простягнути.

– Тут зображено те-то, а ось тут те-то, – пояснювала мені імператриця.

Як спеціально, лампа, що була поставлена на високе підніжжя, світила дуже яскраво. Кожну волосинку на голові було видно яскравіше, ніж вдень. Борючись із соромом, я роздивлялася картини.

Стояла холодна пора року. Руки імператриці було лише трохи видно з-під рукавів, вони були рожеві, як пелюстки сливи. Зачарована, я дивилася на імператрицю. Для мене, зовсім простої особи, було незбагненно, як такі прекрасні істоти можуть мешкати на землі.

На світанку я хотіла якомога швидше піти до себе в кімнату, але імператриця сказала:

– Навіть бог Кацураґі почекав би ще трохи.

Що мені треба було робити? Але я послухалась імператрицю. Я опустила обличчя, щоб вона не змогла його побачити. До того ж я не підняла верхню стулку шітомі.

Старша фрейліна помітила це й наказала:

– Підніміть стулку!

Одна з придворних дам хотіла виконати наказ, але придворна дама зупинила її:

– Не треба!

Дама повернулася на своє місце.

Імператриця почала задавати мені різні запитання. Довго вона розмовляла зі мною, після чого промовила:

– Мабуть, тобі вже кортить піти до себе. Ну добре, іди, тільки приходь сьогодні ввечері, а можна і раніше.

Перше, що я зробила, коли прийшла додому, – це відчинила стулку шітомі. Вночі випало багато снігу. Огорожа була поставлена занадто близько до палацу Токаден і не давала окинути оком усе, проте картина сніжного ранку була чудова.

Протягом усього дня мені приносили записки від імператриці: «Приходь не чекаючи вечора. Усе небо затягнуте хмарами, темно і хмарно, ніхто не побачить твого обличчя».

Фрейліна почала сварити мене:

– Чому ти цілий день сидиш узаперті! Якщо тебе кличе імператриця, тобі миттю треба йти до неї. Як можна не слухатися?

Вона весь час мене квапила. Я пішла до імператриці, почувалась дуже погано, мені тяжко було навіть пересувати ноги.

Але пам’ятаю: поверхня доріжок була в снігу. Незвична краса цього видовища захопила мене.

В опочивальні імператриці було, як завжди, відкрите вогнище, але ніхто не дивився за ним.

Біля імператриці знаходилися лише фрейліни найвищого рангу, які прислуговували під час трапези.

Імператриця сиділа біля круглої жаровні з ароматного дерева. У суміжній кімнаті перед довгою жаровнею сиділо багато придворних дам – китайські накидки були приспущені з пліч і хвилями збігали на підлогу. Я дуже заздрила їм, як же вільно вони поводять себе в палаці, вони до всього звиклі. Зовсім не соромлячись, встануть, візьмуть листа, надісланого імператриці, і знову повертаються на своє місце.

Та чи зможу я колись увійти до їхнього «світу» і триматися так само впевнено? Ця думка збентежила мене ще більше.

У самому кутку сиділи три-чотири дами, які роздивлялися картини.

Через деякий час почулися голоси скороходів:

– Його величність канцлер приїхав! – вигукнула одна з дам, і вони швидко почали прибирати розкидані речі.

«Як би сховатися кудись!» – подумала я, але, ніби закам’яніла, лише трохи посунулася назад. Мені все ж таки дуже кортіло подивитися на канцлера, а тому я притулилась оком до щілини між полотнами. Проте виявилося, що приїхав син канцлера, пан Коречіка. Пурпур його одягу дуже гарно виділявся на тлі білого снігу.

Стоячи біля однієї з колон, Коречіка мовив:

– Насправді, і сьогодні, і завтра в мене дні очищення від скверни, а тому я не мав би покидати свій дім, проте, оскільки йде сильний сніг, я дуже хвилювався за вас, а тому приїхав навідатися, чи все у вас добре.

– Але, здається, всі дороги замело. Як же ти сюди потрапив? – запитала імператриця.

– Я хотів справити на тебе враження, – засміявся Коречіка.

Мабуть, ніхто не міг змагатися з красою імператриці та її брата. «Ніби між собою розмовляють герої роману», – думала я.

На імператриці був білосніжний одяг, а поверх нього ще один з червоної китайської парчі. Довге її волосся було розсипане по плечах. Здавалося, вона зійшла з картини. Я ніколи нічого схожого не бачила, і зараз мені здавалося, що я марю.

Дайнаґон Коречіка жартував із дамами. Вони невимушено йому відповідали, а якщо він придумував якусь небилицю, вони з ним сміливо сперечалися. Я настільки була здивована, що постійно червоніла. Між тим, дайнаґон посмакував фруктами і солодощами і запропонував їх імператриці.

Певно, він запитав: «Хто там ховається за завісою?» Захотів зі мною поговорити. Дайнаґон підвівся, але не пішов із палацу, як я очікувала, а підійшов до мене й почав задавати різні запитання.

Я була зовсім розгублена, навіть не дивлячись на те, що він був за завісою. Що ж трапилося зі мною, коли я побачила дайнаґона в обличчя! Я була нібито уві сні. Звісно, і до цього траплялося мені бачити імператорський кортеж. Бувало й таке, що дайнаґон Коречіка кидав оком на мій екіпаж, проте я одразу поспішала закрити внутрішні завіси, ще й прикривала обличчя віялом, щоб він раптом не побачив мене.

Виходить, я погано знала саму себе – я зовсім не гідна того, щоб служити в палаці!

«І навіщо тільки я прийшла до палацу на службу», – думала я, не могла вимовити ані слова, лише обливалася холодним потом.

Дайнаґон узяв у мене з рук віяло – мій останній порятунок. Волосся впало на лоба. Я, мабуть, була як опудало.

Як же я хотіла, щоб Коречіка скоріше поїхав. А він усе роздивлявся малюнки