Читати книгу - "Етюди про звичаї"

135
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 159
Перейти на сторінку:
про ганебну таємницю, яка заплямувала честь нашого роду. Це багатство дало моєму дідові змогу одружитися з панною Наваррен-Лансак, спадкоємицею всіх володінь молодшої гілки цього роду, на той час куди багатшою, аніж старша гілка Наварренів. Так мій батько став одним з найбільших поміщиків у королівстві. За дружину він узяв мою матір, представницю молодшої лінії роду Гранльє. Дивно, але нечесно нажите добро пішло нам на користь! Сповнений рішучості негайно залагодити кривду, я написав у Швейцарію і не заспокоївся, аж доки напав на слід нащадків того протестанта… Кінець кінцем я довідався, що Жанрено, дійшовши до крайніх злиднів, покинули Фрібур і знову оселились у Франції, й нарешті я таки знайшов пана Жанрено, простого лейтенанта кавалерії в армії Бонапарта і законного спадкоємця тієї нещасливої родини. З мого погляду, добродію, права Жанрено не підлягають сумніву. Але як могли вони поновити їх, де знайшли б вони юридичну зачіпку, щоб порушити позов проти теперішніх власників цих земель? До якої земної влади могли звернутися ці вигнанці? Справедливий суд ждав їх тільки на небесах, а точніше, ось тут, добродію, — сказав маркіз, ударивши себе в груди. — Я не хотів, щоб мої діти колись подумали про мене те саме, що подумав я про свого батька та діда; я прагнув передати їм у спадок своє майно та герб незаплямованими, я не хотів, щоб моя поведінка дала їм підстави вважати дворянську честь пустим звуком. Крім того, якщо обстоювати політичну справедливість, то чи мають емігранти моральне право виступати проти конфіскацій, проведених Революцією, і водночас володіти землями, які вони здобули внаслідок конфіскації злочинної? В особі ж пана Жанрено та його матері я зустрів людей бездоганної порядності: послухати їх, то це вони мене грабують. Попри мої наполягання, вони погодилися прийняти від мене лише стільки, скільки коштували ці землі в ті часи, коли наш рід отримав їх від короля. Цю вартість ми визначили в мільйон сто тисяч франків, причому вони надали мені право виплати на мій власний розсуд і без процентів. Щоб виконати це зобов'язання, мені довелося на довгий час відмовитися від усіх прибутків. Ось тоді, добродію, й розвіялися мої ілюзії щодо пані д'Еспар. Коли я запропонував їй покинути Париж і оселитися в провінції, де ми змогли б цілком пристойно жити на половину наших прибутків і завдяки цьому скоріше сплатити борг, про який я розповів їй, не згадуючи про деякі темні обставини справи, пані д'Еспар назвала мене божевільним. І я зрозумів справжній характер своєї дружини: вона з легким серцем схвалила б поведінку мого діда, доля гугенотів анітрохи не хвилювала її. Наляканий її бездушністю, її байдужістю до дітей, яких вона віддала мені без жалю, я розлучився з нею, заплативши наші спільні борги й залишивши їй увесь її статок. Вона заявила мені, що не збирається розплачуватися за мої дурні химери. Не маючи достатніх засобів для життя та освіти дітей, я вирішив виховати їх сам і домогтися, щоб вони стали людьми мужніми і шляхетними. На свої прибутки я придбав державні папери, і мені пощастило розквитатися скоріше, ніж я сподівався, бо я виграв на підвищенні процентів. Залишивши для себе та своїх дітей чотири тисячі ліврів на рік, я міг би виплачувати тільки по двадцять тисяч екю і в такому разі звільнився б від узятих на себе зобов'язань років через вісімнадцять, не раніше; та недавно я вже виплатив усе — мільйон і сто тисяч франків. Я щасливий, що виконав свій обов'язок, не завдавши найменшої шкоди дітям. Оце ті причини, добродію, які спонукали мене виплачувати гроші пані Жанрено та її синові.

— Виходить, маркіза знала, чому ви стали жити як відлюдник?

— Так, добродію.

Попіно досить промовисто стенув плечима, рвучко підвівся й відчинив двері кабінету.

— Ноелю, можете йти собі, — сказав він писареві. — Пане, — провадив слідчий, звертаючись до маркіза, — хоча мені все ясно після того, що ви розповіли, все ж таки я хотів би почути від вас і про інші факти, наведені у клопотанні. Так, ви взялися за комерційну справу — заняття, яке не личить людині шляхетного походження.

— Про це я не хотів би тут говорити, — сказав маркіз і знаком попросив слідчого йти за собою. — Нувйоне, — звернувся він до старого, — я спущуся до себе. Скоро повернуться діти, залишайся з нами обідати.

— То ваше помешкання не тут, пане маркіз? — запитав Попіно, спускаючись сходами.

— Ні, добродію. Ці кімнати я винайняв для контори видавництва. Погляньте, — мовив він, показуючи на оголошення, — офіційно «Мальовничу історію Китаю» видаю не я, а один із найшанованіших паризьких книгарів.

Маркіз повів слідчого на перший поверх.

— Ось моє помешкання, — сказав він.

Попіно розчулила скоріш невимушена, ніж вишукана поезія, якою дихала ця затишна оселя. Погода стояла чудова, вікна були відчинені, і до кімнат вливалися пахощі рослин та квітів; сонячні промені звеселяли й пожвавлювали коричневі тони дерев'яних панелей. Оглянувши все навколо, Попіно подумав, що божевільний навряд чи зміг би створити чарівну гармонію, яка так вразила його в цю хвилину.

«От би мені цю квартиру», — подумав він.

— Ви, мабуть, скоро виїдете звідси? — запитав він маркіза.

— Сподіваюся, — відповів той. — Але я зачекаю, поки менший син закінчить школу й характер у моїх дітей цілком сформується. Тільки тоді я введу їх у світське товариство й дозволю близькі взаємини з матір'ю. Крім того, я хочу, щоб вони поповнили свою солідну освіту в мандрах: нехай побувають у європейських столицях, подивляться на людей та світ і звикнуть розмовляти мовами, які вивчали. Сідайте, добродію, — сказав він, коли вони увійшли до вітальні. — Знаєте, мені було незручно говорити про видання «Історії Китаю» при графові де Нувйоні, давньому другові нашої родини. Він повернувся з еміграції зовсім без грошей, і я з ним розпочав це діло, більше заради нього, ніж заради себе. Не відкривши йому справжньої причини мого усамітнення, я сказав, що теж розорився, але в мене, мовляв, лишилося досить грошей, щоб розпочати справу, в якій він може бути мені корисним. Моїм вихователем був абат Грозьє; Карл Десятий, під чию опіку перейшла бібліотека Арсеналу, ще коли він не був королем, на моє прохання, призначив його туди

1 ... 49 50 51 ... 159
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Етюди про звичаї», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Етюди про звичаї"