Читати книгу - "П'ять життів доктора Гундлаха"

на сваях, як і більшість тутешніх жител. Штормові хвилі часто затопляли вулиці міста. Гундлах прийняв душ. Вода спочатку не текла, і лише, коли він досить сильно стукнув кулаком по крану, спочатку закапала, а потім з сичанням полилась. Вікна були збиті з перекошених дощок, шибки вибиті. Крізь них налітав морський вітер і освіжав мокре тіло.

В цій країні багато чого сходило з рук. Гундлах купив пляшку віскі й льоду, примостився в холодку на дерев'яній веранді й, відпиваючи маленькими ковтками зі склянки, спостерігав за містом. Воно пропливало повз нього, було дуже розмаїте й мало присмак романів Хемінгуея або Гріна, але тут не було ніяких романів, тим більше між Гладіс Ортегою й ним. Усе залишалося мрією, навіть тоді, коли вона, скупавшись і причепурившись, сіла поряд і здивовано втупилась у пляшку, ніби ніколи досі не бачила, як п'ють віскі.

— Ви не схвалюєте моє марнотратство, — мовив він. — Але ж віскі тут дешеве. Випийте мені на втіху бодай трохи. — Він узяв другу склянку.

Гладіс похитала головою.

— Я знаю, що зараз у вас на душі. Ви п'єте, бо відчуваєте свою непотрібність. Але ви глибоко помиляєтесь! Без нашої допомоги мені б не пощастило прослизнути сюди.

— Тутешні власті пропускають кожного, хто має гроші.

— Не дуже. В Белізі ліві настільки небажані, що тут навіть запровадили правосторонній рух, всупереч правилам дорожнього руху в колишній материнській метрополії. Службу безпеки тут очолює англійський чиновник… Ну, а я не знаю жодного слова англійською мовою. А ви молодець, говорили так переконливо.

— Приємно, що ви намагаєтесь мене морально підтримувати. Робіть так і надалі. До Мехіко вистачить, а там я знову почуватимуся безробітним.

— Невже вам так важко набратись терпіння, поки приїдемо до Європи? — спитала вона. Гундлах дивився їй у вічі; уважний погляд Гладіс з-під темних брів і він пробуджував його до життя. Обличчя було сповнене життєвих сил, густе волосся кучерявилось над лобом, — Там ви задаватимете тон.

— Хіба? А який тон вам до вподоби? Гучні слова про перемогу або смерть? Пафос там не в пошані.

— Перемога або смерть — це дилема. Погляньте краще тверезо на речі! Досвід В'єтнаму вчить, що регулярна армія може здолати повстанців лише тоді, коли вона в десять разів їх переважатиме.

— Але вам такі розрахунки ні до чого?

— Так. Сьогодні в наших лавах уже втричі більше, ніж минулої осені, від восьми до десяти тисяч бійців. Це набагато перевищує число повстанців свого часу на Кубі й у Нікарагуа. — Вона говорила дуже швидко, схвильовано, навіть механічно кілька разів ковтнула зі склянки, яку він їй подав.

— А хіба зброя не відіграє ролі?

— Чому ж! Але в революціях завжди зазнавали поразки ті, хто був краще озброєний. Громадянські війни мають власні закони. Британські колоністи в Північній Америці були гірше озброєні, ніж Англія, й, незважаючи на це, здобули перемогу в війні за незалежність. Це стосується й Болівара та іспанської армії, і французького народу та королівського війська, і мексіканських повстанців, загонів Порфіріо Діаса. Всі без винятку революціонери були слабші за своїх ворогів, і все ж вони перемагали; над цим вам слід подумати.

— Судячи з того, що я чув у таборі, вас поки що вдесятеро менше, ніж урядових військ. Армія, поліція разом з усілякими службами безпеки нараховують загалом вісімдесят тисяч чоловік. А до того ще воєнізовані організації сил правопорядку!

Сама тільки терористична група «Орден» нараховує майже стільки ж…

— А ви хіба не знаєте, хто входить до «Ордена»? Здебільшого ті-таки військові. Не треба вдвічі перевищувати чисельність ворога!

— І все ж співвідношення один до десяти ви ще не досягли.

— Боже, що таке цифри! — Ортега від сильного збудження важко дихала. — Коли ви зважаєте на цифри, то вони невпинно зростають! Ви думаєте, лише озброєні люди є силою революції, і що її можна розгромити переважаючими силами солдатів і техніки, так? Це позиція Вашінгтона, логіка Пентагону, де є комп'ютери, нібито спроможні все обчислити, вирішити будь-яку проблему імперіалізму ескалацією сили… Але ви забуваєте про волю народу, який не хоче так жити далі, не хоче, щоб ним верховодили вбивці!

Гундлахові просто заціпило. Вона говорила з такою пристрастю, якій навіть він, чудовий пропагандист, міг позаздрити. Але ця жінка вражала його й ще чимось. Він відчував — поряд з ним людина цілісного характеру. Гармонійний взаємозв'язок між мисленням і діяльністю давно колись був і в нього.

— За таку прямолінійність вас варто любити, — мовив нарешті Гундлах. — Відверто кажучи, я просто заздрю такій силі, такій вірі у свою справу, Гладіс… Дозвольте мені вас так називати?

— Будь ласка, якщо вам так хочеться.

— Мене звуть Ганс.

— Будьмо друзями! — Гладіс підняла склянку, випила до дна- й подивилася на нього з відтінком сумніву — до чого ж призведе таке братання. — Ми друзі, — сказала вона, — бойові соратники, хоч і з різних країн.

— Наші шляхи схрестились у боротьбі з Пінеро.

— Краще не будемо більше пити. Зараз я піду в місто, а після цього ще хотіла б з вами поговорити, Гансе.

Коли вона пішла, Гундлах знову відчув себе зайвим. У телефонній книзі він побачив, що тут, у новій, малесенькій, загубленій серед джунглів столиці Белізу — місті Бельмопані, крім британського посольства, є також консульство Федеративної Республіки Німеччини. 123 Альбертстріт, номер 2461, там, певне, теж сидів хтось на зразок Вальмана. Фірми Ворда, Вебстера й Віллоубі Гундлах не знайшов. Оскільки йому не радили телефонувати до Європи, він вирішив надіслати Францісці телеграму: «Небезпека позаду Почуваю себе добре скоро подзвоню Цілую Ганс». Він розумів — цього замало, та мусив бути обачливим. Гундлах написав текст англійською мовою, потім, подумавши, замінив слово «цілую» на «люблю», і це йому здалося смішним. Відчуваючи, як по тілу розходиться алкоголь, він закоркував пляшку. В захмелілій голові роїлись думки: «Скільки ж часу, власне, минуло? Принаймні вже пора подати про себе звістку».

11

Вони попрощалися з зеленим світом тропічних лісів і піднялися