Читати книгу - "П'ять життів доктора Гундлаха"

в повітря з тихого, розташованого далеко за містом, аеродромчика, який гордо іменувався міжнародним аеропортом. З моря квітів просто в бій… Ще яскраво світило сонце, ліворуч на верхах Попокатепетля ряхтів сніг, коли вони, пролетівши понад сірими плато, пірнули в хмари, пробиваючись крізь рудий смог, що застеляв ілюмінатори. Повернення в цивілізацію. Літак ніби аж стрепенувся від огиди. За дев'яносто хвилин після заспаного Белізу — ніби якийсь удар, і над ними розверзлося гуркітливе й смердюче гігантське місто.

Вони вже були знайомі з Мехіко. Гладіс Ортега тут вчилась, а Гундлах укладав договір на будівництво цементного заводу, який тепер теж допомагав отруювати повітря. Шість тисяч фірм, він це ще добре пам'ятає, три п'ятих всієї промисловості великої країни скупчилося в цій котловині — металургійні і нафтопереробні заводи зробили цю високогірну долину схожою на Рурську область, пожираючи решту повітря, якого ще не встиг поглинути мільйон автомобілів і димарі старезних халуп з їхніми відкритими печами. Погода стояла похмура й холодна, Гундлаха оглушували реактивні літаки, хаос міжнародного аеропорту імені Беніто Хуареса, гуркіт на міській автостраді. Яка величезна арена, дванадцятимільйонне місто. Хіба це не його стихія? Ні, в нього навіть просльозились очі й появилось якесь гнітюче почуття, ніби в його житті починається якийсь гірший етап.

Альфредо, представник емігрантського комітету, замовив для них номери в одному з тисячі готелів міста і сам відвіз їх у готель. Ввічливо привітавшись із Гундлахом, що сидів позаду, він більше до нього не звернувся. Дорогою Альфредо запросив Гладіс виступити ввечері в Будинку профспілок недалеко від проспекту Хуареса, як свідка: там засідав постійно діючий трибунал народів, який розглядає також злочини хунти в Сальвадорі. Гладіс відмовилася. Здивований відмовою Альфредо гарячкував, а в суцільній лавині машин це було досить небезпечно. Пофарбований у блакитне й зелене готель «Аркос» стояв. у провулку. Коли вони вийшли з машини, Гладіс ніби почала згоджуватись. Гундлах не все розумів з їх розмови.

— Їм це треба, — сказала вона Гундлахові вже в готелі. — Важко відмовитись. Звичайно, там будуть представники преси, але Альфредо запевняє, що вони не фотографуватимуть.

Отже, Гладіс остерігалася фотографування. Ще в літаку вона казала: хоча в Мехіко вільніше дихається, однак не настільки, щоб утрачати пильність… Тут ворог діє досить активно. Його агенти сидять як у представництвах хунти, так і в посольстві США та в інших місцях, отже, треба бути готовим до всіляких несподіванок.

Нервово постукавши в двері, сильно збуджена Гладіс увійшла з журналом у руках до кімнати Гундлаха. Вона пояснила: журнал лежав у її ванній, розгорнутий, з позначками й підкресленнями. То був американський журнал «Ріскс інтернешнл», який спеціалізувався на карколомних пригодах у цілому світі, але Гладіс не вміла читати по-англійському.

Вона тривожно стежила за Гундлахом, поки він читав попідкреслювані місця. То було оголошення фірми Ворда, Вебстера і Віллоубі — її центральноамериканського бюро в Мехіко. Бюро пропонувало гарантовані послуги тим, кому загрожує небезпека. Клієнтам обіцяли надійний захист, детективи брали під охорону на визначений час також родичів клієнта, навіть хатніх тварин і майно. Пропонувало бюро й допомогу на випадок викрадення людей, у чому воно покликалося на численні успішні акції в обох частинах американського континенту. Найголовнішим своїм принципом бюро проголошувало життя й свободу людини, абсолютно незалежно від того, що було причиною її викрадення: жадоба грошей чи тероризм… Слово «тероризм» було підкреслене, можливо, лише тому, що воно стояло в кінці.

Гундлахові аж горло стислося, він мимоволі проковтнув слину. Випадковість виключалася, це був прямий виклик. Фірма ВВВ натякала, що всюди його знайде…

— Це стосується, мабуть, мене. Вони надіслали мені попередження і просто переплутали кімнати.

— Але як вони довідались?

— Мабуть, від когось із емігрантського комітету…

— Ви маєте на увазі Альфредо? Це виключено!

Перехопивши її погляд, похмурий і сердитий, він приклав до уст палець. Знову все, як і раніше, — постійна загроза й відчуття, що тебе підслуховують, стежать за кожним твоїм кроком. Не встигли вони бодай трохи відітхнути од цього, як їх знову починають цькувати. Гладіс викликала чергового та покоївку й запитала, хто підклав їй у ванну журнал, але нічого не домоглася. Ніхто нічого не знав, той журнал вони бачать вперше. Гладіс і Гундлах зійшли вниз і розповіли все Альфредо.

— Треба з'ясувати, — мовив той. Він провіз їх кількома вулицями, зробив кілька крутих поворотів — чи не сидить на хвості якась машина, а на стоянці біля Аламада-парку втиснув своє авто в прогалину й зателефонував комусь. По той бік висотного будинку починався парк з водограями, дерева там були здебільшого старі, скрізь бавились діти, в будиночках сиділи чистильники взуття, пропонуючи свої послуги туристам і перехожим, торгуючи повітряними кульками. Альфредо затяг Ортегу й Гундлаха в натовп, як у надійний захисток.

— Треба неодмінно поміняти квартиру! — сказав Альфредо.

— А чи це допоможе? — відгукнулася Гладіс.

— Нас тримають на прицілі, — докинув Гундлах.

— Я знаю, ви підозрюєте наш комітет…

— У нас немає підстав для цього.

— Не прикидайтесь, я ж бачу. Але так само ми можемо підозрювати вас. Гладіс найчастіше зупиняється в цьому готелі. Вчора в Белізі ви могли згадати про нього по телефону.

— Припини, — шикнула на нього Гладіс. — Ні про який готель ми не згадували.

Альфредо був молодий, але здібний адвокат, вільно володів французькою мовою й умів скритно, мов слідчий, розпитувати. Біля гранітно-мармурового Палацу образотворчого мистецтва, що виділявся ошатністю серед інших споруд, до них підійшов високий, худий емігрант-сальвадорець на ім'я Данієль (усі вони називали один одного лише на ім'я, хоча навряд чи ті імена були справжніми).

— До нас таких як він раз у раз підсилають, — сказав Данієль, маючи на увазі Гундлаха.

— Ви забуваєте, — крикнула Гладіс, — що він тоді мало не загинув.

— То могла бути випадковість. Адже він вийшов з машини перед вибухом? І просто не встиг відійти далі.

Гундлах майже все розумів, про решту здогадувався. Його ображало, що вони вдають, ніби його тут немає.

— Ви верзете дурниці, — втрутився він. — Невже хтось і справді зважився б заслати мене до вас, проливши стільки