Читати книгу - "Бронзовий птах"

шафи. Вона знову поглянула дуже нетерпляче і підозріливо й пройшла. Я їй заважав. Тоді я сховався за портьєру. Там було трохи страшнувато і дуже багато пилюги…

— Пилюга — я розумію, а чому страшнувато?

— А що як. стара взяла б та й перевірила, чи немає кого за портьєрою.

— Ну і що ж, з'їла б?

— Звичайно, не з'їла б, але незручно. А крім того, я боявся чхнути: пилюга страшенна, а коли боїшся чхнути, то обов'язково чхнеш… Так от. Стою я за портьєрою і в щілину все бачу. Стара знову повертається, дивиться, чи нема кого, і залишається. Спочатку вона зробила вигляд, що розглядає шафи, а потім підійшла до каната — знаєш, той, що відгороджує обстановку?..

— Знаю, знаю…

— Вона підняла канат і підійшла до бронзового птаха. Що вона там робила, я не бачив, вона стояла до мене спиною і заступала птаха. І пробула біля нього ну буквально хвилину. Мені, звичайно, здалося, що вона пробула дуже довго, але насправді не більше хвилини. Потім вийшла назад, навісила канат на місце і пішла.

— Тепер зрозуміло, — рішуче сказав Мишко, — у бронзовому птахові — тайник. От що в бронзовому птахові.

— І знаєш, — продовжував Славик. — Там висить таблиця — генеалогія графів. І видне, що вони були родичами Демидових.

— Зараз не це важливо, — сказав Мишко, — не Демидови. Зараз головне — тайник. Ходімо.

— Куди?

— У музей. Поглянемо ще раз на бронзового птаха.

Хлопці увійшли в музей і повільно, недбало, так, щоб їх ні в чому не запідозрив служитель, пройшли через анфіладу кімнат. Завжди, коли робиш щось потай, здається, що тебе підозрюють. Так і зараз. Мишкові здавалося, що служитель сів на стільці біля входу навмисне, щоб стежити за ними.

Чекаючи, поки він піде, хлопці розглядали експонати. Сторож дрімав на своїй табуретці. Він клював носом і через рівні проміжки часу струшував головою.

Нарешті сторож стріпнувся остаточно, сонними очима подивився на всі боки, підвівся і почвалав по кімнатах.

Славик стояв у коридорі, готовий попередити Мишка про найменшу небезпеку. Мишко пройшов у глиб відділу, рішуче зняв канат… Як раптом Славик подав йому знак. Мишко швидко навісив канат на місце і повернувся до стіни, вдаючи, що розглядає малюнки, які зображають побут поміщика XVIII століття.

Підійшли дві дівчини, на вигляд студентки, в окулярах, коротко підстрижені. Раз по раз підводячи очі на розвішані по стінах експонати, вони щось нотували в записних книжках, не звертаючи ніякої уваги на хлопчиків. Довелося чекати, доки вони вийдуть у коридор і зайдуть за стіну. Нарешті вони зникли. Мишко знову взявся за канат, але з'явився сторож. Він ішов, човгаючи величезними драними повстяками і меланхолійно витираючи ганчіркою пил з усього, що попадалося йому на шляху.

А тому, що йшов він коридором, нікуди не звертаючи, то на його шляху мало що попадалося. Хлопці знову вдали, що уважно розглядають експонати. Для конспірації Мишко розповідав Славкові про селянську реформу 1861 року. Весною він писав про неї домашню роботу, але багато чого позабував, і розповідь його являла собою набір таких слів: наділ, викуп, Столипін, дореформена Росія, післяреформена Росія, компенсація, відруби, громада, експлуатація… Вимовляв він ці слова дуже голосно, і сторож попросив його пояснювати тихше..

Нарешті сторож прочовгав за стіну. Славик став на свій пост. Мишко підняв канат, підійшов до бронзового птаха і почав його обмацувати, відшукуючи тайник. Але ніяких ознак тайника він не помітив. Тоді він став потихеньку торкати то голову птаха, то його крила, шию, лапи, намагаючись виявити, що в ньому відкручується або відкривається. Але нічого не відкривалось і не відкручувалось. Мишко крутив, смикав, натискував, нічого не виходило. Тоді він спробував підняти його — можливо, тайник у підставці. Але виявилося, що птах наглухо прикріплений до підставки.

Пролунав дзвоник. Музей закривався.

Мишко гарячково смикав птаха, але безрезультатно. Славик знову подав попереджувальний знак. Мишко ледве встиг вискочити за канат. Ішли дівчата…

Коли вони пройшли, Мишко знову підняв канат, але Славик знову подав знак. Та Мишко й сам почув човгаючі кроки сторожа.

— Закривається, — сказав сторож і став, очікуючи, доки хлопці вийдуть.

Їм нічого не лишалось, як рушити до виходу.

Охаючи і зітхаючи, сторож зачинив за ними двері.

Розділ сорок восьмий
Знову човняр

Надворі вже смеркало. Важкий випав день! Але зате скільки зроблено! Відстояли табір — раз. Встановили, що човняр слідкує за «графинею» — два. Виявили, що старуха користується в музеї бронзовим птахом як тайником. Тайника вони не відкрили, але це справа часу. Ще одна-дві спроби, і вони його відкриють.

Щоправда, вони запізнилися: на поїзд. Вечірній уже відійшов, треба чекати вранішнього. Але це дрібниця. Адже літо. Вони зможуть переночувати під будь-яким кущем.

Жваво обговорюючи події сьогоднішнього дня, хлопчики дійшли до рогу вулиці і зупинилися. Мишко запропонував піти в міський парк і переночувати там на лавах.

— Незручно, — заперечив Славик. — Ми ж не бродяги.

— Що ж ти пропонуєш?

— Переночувати у вокзалі.

— По-перше, там гидко, по-друге, не пустять. А якщо тобі не хочеться в парку, то ходімо до собору. Біля нього садочок, ми й переспимо…

— Добре, — згодився Славик.

Хлопчики повернулись і… остовпіли. Перед ними стояв човняр.

— Ба! — сказав човняр, посміхаючись своєю огидною усмішкою. — Привіт давнім знайомим!

— Добрий день, — відповів Славик, чемний навіть по відношенню до людини, яку кілька днів тому викинув з човна.

Мишко промовчав, спідлоба позираючи на човняра.