Читати книгу - "Плавучий острiв"

зрештою, зручні, добре опоряджені дороги ведуть просто до Папеете.

Фрасколен зауважує Калістусові Менбару, що обидві родини, раз вони вибралися з міста, не зможуть бути в губернатора на зустрічі французького комісара.

— Ну що ж, це й на краще! — відповів головний інспектор, і в його очах заграли бісики дипломатичних хитрощів. — Принаймні уникнемо конфліктів на ґрунті самолюбства. Якби французький комісар завітав спочатку до Коверлі, що сказали б Танкердони? А якби він відвідав раніше Танкердона, що сказала б тоді родина Коверлі? Сайрус Бікерстаф повинен тільки радіти їхній відсутності.

— Невже не можна сподіватися, що цьому суперництву між двома родинами прийде колись край? — питає Фрасколен.

— Хтозна? — відповідає Калістус Менбар. — Можливо, це залежить тільки від люб’язного Уолтера й чарівної Діани…

— Проте немовби й не видно останнього часу, щоб цей спадкоємець і ця спадкоємиця… — починає Івернес.

— Гаразд, гаразд! — перебиває його головний інспектор. — Досить одного лише випадку, а якщо він сам із себе не нагодиться, ми самі про це подбаємо… задля процвітання нашого любого острова!

І Калістус Менбар, крутнувшись на підборах, робить пірует, який дістав би схвалення Атаназа Доремюса і від якого не відмовився би будь-який французький маркіз XVIII століття.

Двадцятого жовтня після полудня французький комісар, його заступник, головний секретар і найповажніші урядовці протекторату висаджуються на набережній Штирборт-Гарбора. Губернатор ушановує їх відповідно до їхнього високого становища. Від Хвилеріза й Корми лунають гарматні постріли. Пишна процесія електричних коляс, прикрашених французькими прапорами й прапорами Мільярд-Сіті, прямує до столиці острова, де вітальні в будинку мерії вже готові зустріти гостей. Протягом всього шляху їх доброзичливо вітає населення, а перед входом до мерії виголошуються урочисті офіційні промови.

Потому гості відвідують обидві церкви, обсерваторію, електростанції, обидва порти і парк; огляд острова закінчується кружною прогулянкою в електричних поїздах уздовж узбережжя. Повернувшись, сідають за столи у великій залі казино, де для них приготовлено сніданок. І тільки о сьомій годині гості — французький комісар з усім своїм почтом — вирушають до Папеете під прощальний гуркіт гармат Стандарт-Айленду, збагатившись найкращими спогадами про відвідини плавучого острова.

Наступного дня, двадцять першого жовтня, четверо парижан виїздять уранці до Папеете. Вони нікого не запросили до свого гурту, навіть професора танцю, здоров’я якого зовсім не придатне для довгих прогулянок. Вони вільні, як вітер, і щасливі, наче школярі на вакаціях, відчуваючи під ногами справжню кам’янисту землю, справжній твердий ґрунт.

Насамперед треба уважно оглянути Папеете. Столиця архіпелагу — безперечно прегарне місто. Нашим музикантам дуже приємно трохи побайдикувати, блукаючи вздовж берега під розкішними деревами, що захищають від сонця оселі, склади й торговельні підприємства, розташовані в глибині порту. Потім, зійшовши нагору однією вулицею, що прилягає до набережної, де проходить побудована за американською системою залізниця, вони прямують у глиб міста.

Там вони попадають на вулиці, такі ж широкі й рівні, як авеню Мільярд-Сіті, прокладені між садками, повними густої свіжої зелені. Навіть у цю вранішню годину вулицями безперестанку сновигають європейці й. тубільці, а після восьмої вечора це пожвавлення ще збільшиться і триватиме цілісіньку ніч. Адже тропічні ночі, та ще й ночі таїтянські, існують зовсім не для того, щоб переводити їх, лежачи в постелі! Навіть і тоді, коли це ліжка, якими користуються в Папеете і які складаються з сітки, сплетеної з волокна кокосового горіха й устеленої банановим листям, матраца з бавовняного пуху й обов’язкової протимоскітної завіски, що захищає сплячих від настирних нападів москітів.

А які ж тут тубільці?

— Тубільці? Тут тим більш, ніж на Сандвічевих островах, — розповідає Фрасколец, — ми не знайдемо тих хоробрих дикунів, які до підкорення островів охоче вечеряли котлетками з людського м’яса і віддавали своїм королям, щоб поласувати, очі будь-якого переможеного воїна, запечені згідно з рецептами таїтянської кухні.

— Он як! Виходить, в усій Океанії немає більше людожерів! — вигукує Пеншіна. — Зробили тисячу миль і так і не зустріли жодного!

— Зачекай-но! — відповідає віолончеліст, вимахуючи в повітрі правицею, як Родольф у «Паризьких тайнах»[107]. — Зачекай! Ми, можливо, зустрінемо їх ще в більшій кількості, ніж потрібно, щоб задовольнити твою дурну, цікавість!

Кажучи це, він і гадки не мав, наскільки був близький до правди!

Таїтяни, найімовірніше, малайського походження і належать до раси, яку вони звуть маорі.

До появи на острові місіонерів таїтянське суспільство поділялось на три верстви: першу складали володарі, привілейовані особи, що їх визнавали за чаклунів, творців чудес, другу — вожді або власники землі, яких не надто поважали і які прислужували першим, нарешті — простий народ, що ніякої власності не мав і користувався тільки правом орендувати власну землю.

Та після завоювання і навіть раніше під впливом англіканських і католицьких місіонерів тут відбулись великі зміни. Але що не змінилось у тубільців, то це їхній розум, їхня жива мова, життєрадісна вдача, мужність у всіх випробуваннях, їхня краса. Парижани без кінця милуються ними і в місті, і в селах.

— Далебі, гарні хлопці! — каже один.

— А які вродливі дівчата! — каже другий.

Це справді так: таїтяни на зріст височенькі, в них мідяний колір шкіри, наче пройнятої жаром їхньої крові, будова тіла пропорційна, як у античних статуй, обличчя привітні й, гожі. Вони просто чудові, ці маорі, очі мають виразисті, великі губи трохи повні, але благородного малюнка. Тепер, разом із припиненням на Таїті міжусобних Війн, зникає звичай воєнного татуювання.

Певна річ, багаті остров’яни одягаються по-європейському. Але наші туристи не звертають на них жодної уваги. Ні, не штанам найсучаснішого фасону вони віддають перевагу, а парео — яскравій барвистій тканині, в яку таїтяни загортаються від пояса до кісточок, і невисоким модним капелюхам чи навіть панамам, а хеї — зачісці, однаковій в чоловіків і жінок, які вплітають у волосся листя й квіти.

Тубільні жінки — ті самі, яких змалював Бугенвіль, — стрункі