Читати книгу - "Льодовик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
10. Післяобіднє неспання.
11. Не пити кави після 6–ї вечора.
12. Пам'ятати, що мамонти все одно прорвуться, що кожне випробування для чогось потрібне.
13. Щонайменше раз на тиждень виходити у світ.
14. Не бути надто вимогливим до себе і до світу.
15. Вести щоденник хороших подій.
16. Вірити в себе.
17. Думати про інших людей, але пробачати собі помилки.
У 10–му пункті «неспання» виправлено на «несрання», у 11–му до цифри «6» хтось дописав синьою пастою одиничку — вийшло «16». Останні два пункти дописані від руки розмашистими округлими каракулями Мамонтового почерку, до того ж 17–й — так і залишався для мене загадковим. Я і Петруню запитував, що він мав на увазі, коли писав оте: думати про інших, але прощати собі? Але він нічого толком не сказав, мовляв, то не для середніх умів… А може, коли переписував, то просто пропустив слово чи два? Видно, списав десь бездумно, а тепер мені головоломка.
«Молода сила» та інші
Коли Міха сидів у театрі, я чекав його у машині перед входом, хоч там паркування дозволене лише для службового транспорту. Але я дуже–то й не світився, бо від'їздив на Прорізну, зазирнув у «Кофі–хауз», а тоді по колу через Володимирську знову підкотив до виходу. Міха був з Валюшею, де ж вони його без неї відпустять? А ще із тією лярвою Ганькою, його новою масажисткою. Звичайно, Валюшу вони швидко сплавлять, якось та переживе, така у неї служба. А у мене служба їх возити, та ще й за входом наглядати.
До закінчення вистави залишалося хвилин із п'ятнадцять, і я вирішив розім'яти ноги. Міха міг і не залишатися на фуршет, але Ганька його точно туди потягне, лишень пожива пліткарям. Він для прикриття неодмінно попросить залишитися ще й Валюшу, хоча все одно більше як на сорок хвилин навряд чи там затримається. Правда, ще залежить, коли почнуть, скажуть перший тост і тому подібне. У будь–якому випадку повинен бути біля входу вже після закінчення вистави, а там Міха або Валюша зателефонують і зорієнтують чи вже виходять, а чи мені й далі розминати ноги або сісти у «Хаммер» і послухати диск, якраз із цього місця:
Я жіво дай за нама бріше трабове…
У мене завжди з цього починається, хоча більше трьох разів поспіль не варто.
Коли на сходах театру я раптом побачив знайомі силуети, у моїй голові промайнуло: «І знову вони, чого їм тут треба? Це не може бути випадковість…» Їх було троє, та сама команда, що й на «Квесті»: той хлопець, мій тезка, судячи з усього, їхній лідер, а ще товстун і дівка у шкірянці із сотнею заклепок. Тепер я міг краще її роздивитися: маленька, худенька, ще зовсім дитя.
Та цього разу вони побачили мене раніше, ніж я підійшов. Один нуль на їхню користь, а мені ще один урок, аби не розслаблявся. Схопити за шкірку їх тут буде важко, і вони це знають і наче хизуються переді мною. Повз нас ходять якісь люди, вище, перед входом у метро, поліцейський наряд. Але ж не на того натрапили. Я прямую до них, однак зупиняюся кроків за десять, щоб не налякати. Не хочеться привернути нічиєї уваги. Я просто зупиняюсь і киваю пальцем, підкликаю їх до себе. Усіх трьох чи когось одного — не має значення.
Спочатку вони вдають, що не помічають. Мабуть, для них зараз це найкращий вихід. Але я наближаюся. Повільно наближаюсь і продовжую манити їх до себе пальчиком, начеб усіх разом і кожного зокрема. Першим не витримує товстун, зблизька він виглядає навіть товстішим, ніж я думав. Потім дівчина. Вони з товстуном повільно задкують у напрямку до метро, настільки ж повільно, наскільки я наближаюсь. Але мій старий знайомий не рухається з місця, наші погляди зустрічаються.
Дівчина вертається і тягне його за лікоть також до метро, але все, на що вона спромоглася, це відтягнути його кроків на три, не більше. Він вириває лікоть, щось їй каже і залишається на місці. Наші погляди більше не зустрічаються, він просто різко стає до мене боком, начеб не помічає, хоч боковим зором, я це бачу, не випускає мене з виду. Я вже наблизився достатньо, щоб навіть чути його схвильоване дихання… Дівчина тим часом повертається до товстуна, що вже однією ногою на сходинці підземного переходу.
— Ну що, друже? — Я вирішую, що вже достатньо наблизився, аби почати діалог. — Що ти тут знову забув?..
Він руки тримає у кишенях, і цю обставину я враховую. А ще я враховую поліцейських, які, хоч і віддалилися вгору по вулиці, але ще не достатньо, аби не звернути увагу, якщо я раптом дам цьому героєві по кумполу. Доводиться стримуватися.
— Ну що?.. — повторюю майже ніжно. — Ті самі гості в ту саму хату, знову зустрілися…
— Я з вами не зустрічаюся, — нарешті хлопчина вшановує мене реплікою і спопеляючим поглядом, але не відступає.
Тепер я вже за крок від нього, і він уже нікуди не дінеться.
— Маркушевський, — звертаюся я до нього. — Микола… До речі, я також Микола, і ми, виходить, тезки… А чого на «Квесті» так скоро зійшов, Миколо? — намагаюся налагодити діалог.
Моє запитання, видно, застає його зненацька. Він ушановує мене ще одним поглядом, хапає ротом повітря, але слів я так і не чую.
— Студент хімічного факультету університету імені Шевченка, — продовжив я доброзичливим, хоч і не без іронії тоном. — Живеш із мамою на Великій Васильківській, сорок один, вхід із двору. О, всього кілька кварталів звідси, центровий хлопчина… А от тато вас покинув, коли ти був ще маленький. Ще маєш молодшу сестру, у восьмому класі. Думаєш, ти один мудрий?
Хлопець усе ще мовчав, але коли я спробував
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Льодовик», після закриття браузера.