Читати книгу - "Вийди і візьми"

з ним порвати. Отак у зрілому віці нарешті спізнала радість не обтяженого злигоднями життя, і як укотре зблизилася з чоловіком, то тільки щоб народити дитину, яку виховуватиме сама, як чимало хто до неї і згодом.

Хай по-різному склалися їхні долі, всі вони мали дітей і вже бодай тому вважали себе жінками, яким усміхнулося щастя. І лише підпису Тоні Кучинської не було. Скерована після медінституту до Красноярського краю, Тоня не змогла приїхати на весілля — замість неї із великим запізненням, пролетівши тисячі кілометрів, прибула телеграма. Коли вони зібралися в гуртожитку, щоб скромною гостиною відзначити подію, що відкривала в Матильдиному житті нову сторінку, на якій їй судилось затриматися довгі роки, Тоня, падаючи з ніг, доглядала хворих, аж урешті сама злягла. Там же, у Красноярську, Тоня познайомилася з тихим сором’язливим хлопцем з родини примусових переселенців, молодшим за неї на дев’ять років, — не зовсім звично, проте й самі часи були аж ніяк не звичними. «Кохання не знає віку», — писалося в одному з прочитаних Матильдою творів.

Ще на селі Матильда завела незвичних коханців — розриваючись між обома, почувалася щасливо й вільготно. Книгозбірня в приміщенні, де панували холод і вогкість, з кількома десятками томиків, потріпаних і подекуди взятих цвіллю, стала місцем її потаємних зустрічей, тоді як другому віддавалася в райцентрі, як гасло світло.

Вийшовши заміж, Матильда з новою наснагою віддалася першому, доки народження сина раз і назавжди поклало край обом її бурхливим і сповненим суперечностей пристрастям, тоді як життя покотилося далі, швидше і швидше, а поодинокі адюльтери були вже не тим, що колись.

20

Безсонними ночами Матильда лежить із розплющеними очима. Відтоді, як каправе око вуличного ліхтаря остаточно осліпло, тільки місячне сяєво розграфлює кімнату в приглушені контури. Жебонить ледь чутна мелодія; долинає, краючи тишу, гуркіт поодиноких автомобілів. У шпарах, вщухаючи перед світанком, завиває вітер. Перележавши порожнечу, Матильда покидає дім.

Дедалі частіше її навідували думки, що темрява — це те, що попереду, і життя виглядало прологом до цього найголовнішого мороку. Гнітючий спазм стискав її тоді міцними обценьками. Додому верталася з настанням темряви. Навпомацки просуваючись під’їздом, де на місці електрощитка зяяла діра, обводила пальцями металеві цифри, впевнюючись, що це таки її оселя, і щойно тоді діставала ключі. Одначе цього разу двері, ледь подавшись, відмовилися впускати. Матильда, першим поривом якої було голосно закричати, прошепотіла:

— Це я.

Чекаючи на Жака, Матильда сиділа і лущила горіхи, назбирані біля людських садиб. Вітер струшував стиглі плоди з високих крон, що сягали за межі парканів, якими було обнесено прибудинкові ділянки. Після вітряних ночей горіхи рясно вкривали ранковий асфальт. Матильда з Жаком підбирали їх по цей і досягали з трави і листя по той бік, Жак — палицею, Матильда — пропхавши руку у просвітки сплетених з тонкого дроту зелених сіток.

— На Бога, — зізнання, що батарея, яку Жак затягнув до крихітного коридорчика їхньої оселі, належить до їхнього під’їзду, приголомшило Матильду. — Ти її відпиляв?

— Не я.

— Я не могла потрапити до хати. Жаку, мені стало страшно. А потім, як збагнула, почала непокоїтися за тебе, за нас. Як я здивувалася!

— А я вже перестав дивуватися. Не здивуюся, якщо наш ґарант прилюдно висреться і запевнить, що таким чином ми зміцнюємо добробут.

— Таке скажеш! — Матильді стало ніяково та образливо, що Жак дозволив собі так перед нею висловитись.

— Дбають, аякже…

— Щось трапилося?

— Трапилося!

— Що?

— Лоботряси!

— З жеку?

— А то як.

— Але навіщо?

— Запитуєш!

Усвідомлення, що батареї відрізали які-не-які представники влади, трохи заспокоїло Матильду. В чеканні на ремонт під’їзду найменші з-поміж мешканців виросли, найстарші — померли, середульші — зістарілися, квартира на четвертому поверсі кілька разів поміняла власників, а коридорні стіни перетворилися на палімпсести, на яких кожне нове покоління видряпувало свої невигадливі, але від того не менш відверті зізнання. «Лесюню, так, як я, тебе не кохає ніхто! Твій Песик» і ще чимало інших, між якими була не така виразна, як колись, виглиблена у тиньку ЕВРИКА. За написами можна було вивчати любовні стосунки, імена, прізвища і прізвиська задіяних осіб, інколи адреси і дати.

— Вони відрізали їх перед початком опалювального сезону. Розумієш — п е р е д.

— Коли ж їх ремонтуватимуть?

— Ото ж бо й воно.

Побоюючись, що Жак потайки здасть батарею на металобрухт, Матильда міркувала таким чином: припустімо, їм із Жаком ведеться скрутно, одначе не так скрутно, щоб виправдати крадіжку, до того ж там, де живуть і житимуть, доки їх винесуть ногами вперед (на цьому місці Матильда плуталася, не в змозі вирішити, хто кого виноситиме першим). У скруті вчула оповитий картопляним серпанком голос Господа, який вимагав дотримання всіх конвенцій і покладав на Матильду відповідальність за Жака та його вчинки на тій підставі, що вони одне ціле, дарма що на той час, як одружувалися, його було відсторонено від діла.

Хоча розташовувалося на вищому поверсі, їхнє помешкання починалося з дверей у під’їзд, над якими нависав полямований мохом бетонний дашок, де колись росла, спинаючись рік у рік, тендітна берізка. Під’їзд був коридором у формі вузького покрученого рукава з тісними майданчиками поверхів, звідки відчинялися двері до крихітних квартирних коридорчиків, утворюючи зиґзаґовий лабіринт між відкритим простором вулиці та кількома десятками квадратних метрів — затісних, аби драмам, що розгорталися там, надати величі, а комедіям — легкості.

Холод і вогкість гуляли в лабіринті, вітер наносив білі намети, під ногами сніг перетворювався на сталагміти, і тільки накип на стінах, що невиразним чином відтворював контури ребер відсутніх батарей, та влиті в бетон сполучні прогони на місці зниклих разом із батареями труб будинкового опалення нагадували про минуле під’їзду — ті роки,