Читати книгу - "Голодна весна, Іван Іванович Кірій"

жде дітей із школи. А як надворі стемніє, всю ніч у хаті голосить. Аж волосся на голові дибки стає від її голосіння. О, та он і вона з двору до воріт іде. Нас побачила, мабуть, казатиме щось.

Я глянув, справді, з глибини подвір'я поспішала до воріт невисока, запнута чорною хусткою, в старій кофті й довгій спідниці молода жінка. Я колись бачив її, здається, біля крамниці, але як звати і чия вона, – не знав, як не знав і ще багатьох людей у селі, котрі жили на далеких від нашого кутках.

Помітивши, що ми з Іваном ось-ось минемо її подвір'я, жінка замахала до нас рукою і щось загукала нерозбірливе.

– Чого їй? – зупинився Іван. І до мене: – Зайдемо?

– Як хочеш, – відказав я.

А жінка знову замахала до нас рукою і нею ж показувала, чи то в сад, чи на свій зарослий бур'яном город.

Підійшли до воріт, привітались. А жінка із запалими щоками і порожніми сірими очима показує нам рукою на забур'янений город і хрипло каже:

– Вона там… Під шовковицею… Я кликала до хати – не йде… Скажіть ви їй… Може, вас послухає…

Ми з Іваном переглянулись. У мене аж у серце кольнуло тривожно. Невже Галька? Що з нею? Чого вона тут опинилася?

Притьма перестрибуємо через перелаз біля воріт і, не звертаючи уваги на нещасну, котра продовжувала ще щось розповідати нам, біжимо подвір'ям, а далі стежкою – на город.

Шовковиця була майже в кінці городу. Стара, гілляста, уже з дуплом від землі. Але ще родила, бо вся в зеленому листі і ягодах. Стоїть, пишається собою, тягнеться гіллям до сонця.

А під шовковицею, коли ми підійшли, сиділа мертва дівчина. Може, такого віку, як ми з Іваном, чи, може, на рік старша. Боса. Ноги пухлі, сині, аж блищать. В благенькій, сірій спідничці і порваній на ліктях голубенькій хлопчачій сорочці. Простоволоса, русява. Личко чисте, гарне, маленькі губи міцно стулені, червоно-чорні, схоже, покусані. В одній руці, правій, маленький вузлик з картатої полотняної хустки, а друга, ліва, вільно відкинута на траві. Отак немов сіла собі й відпочиває під деревом у холодочку, споглядаючи все навколо широко відкритими блакитними очима.

Іван упізнав дівчину одразу.

– Це вона вчора зранку ходила у нас по кутку, просила дати хоч що-небудь з'їсти, – пояснив мені. – Не наша вона, не з нашого села. Доходилася, сердешна, бо хто що дасть, коли в самих миші в хаті з голоду видохли.

По гарному білому личку дівчини повзла велика зелена муха. Іван зі злістю прогнав її й запитав мене:

– Ти не знаєш, як їй закрити очі? Кажуть, тепер вони не закриються?

Я стенув плечима, не знаю, мовляв. Мені стало не по собі від цієї картини. Теплий сонячний день, навколо зелено, гарно, на шовковиці голосно цвірінькають горобці, а під нею сидить дівчинка – звідки? чия? – і дивиться на нас мертвими очима.

Слідом за нами підійшла тітка Наталка й знову стала просити нас:

– Скажіть, хай іде до мене в хату… Будемо удвох жити… Скажіть, може, вас послухає…

Іван повернувся до неї.

– Вона вмерла, тітко Наталко. Умерла! Ми зараз перекажемо, щоб її забрали. А ви йдіть до хати.

Тітка Наталка згодилась з Іваном.

– І я ж кажу – хай іде в хату.

– Ходімо, – бере мене за рукав Іван, – бо вона однак не зрозуміє.

Ми простуємо назад стежкою, виходимо через двір, на вулицю.

– Ну, ось бачиш, немає у нас на Окопі Гальки, – каже мені уже на вулиці Іван. – Шукай на інших кутках, а я піду шукати сьогоднішніх дядьків, що померлих на кладовище звозять, нехай заберуть ту нещасну дівчину.

І ми розійшлися. А нам услід щось гукала із-за своїх воріт збожеволіла від горя тітка Наталка. Бідна, бідна жінка!

Мене ж тим часом уже починало потроху ламати, кидало в піт. Я прискорив кроки, щоб устигнути дійти до своєї хати, поки почне лихоманити.

Ішов, а переді мною сиділа мертва дівчина з розплющеними очима і зеленою мухою на крейдяному обличчі. Дивиться на мене, немов хоче щось сказати. Звідки вона? Чия дитина? Мабуть, сирота, голод привів у чуже село. Я рішуче хитаю головою, відгоню від себе цю уяву й думаю про Гальку: де вона поділась? Може, теж, як ця дівчина, пішла в сусідні села і… Ні, ні! Не треба про таке! Вона знайдеться! Вона в Турівці, у сестри Катрі! А якщо немає? Тоді де ж?

Додому я дійти не встиг. Ледве дочвалав до баби Дуньки, вона послала мені ряднину в сінях за дверима, вкрила старим дідовим кожухом, і мною повністю заволоділа лихоманка. Там я й заснув, коли мене перетрясло. А як тільки розплющив очі, перше, що прийшло мені на пам'ять, це, коли ми верталися з Галькою після невдалого походу на Воловицю і її навіщось питала про Параску Вірка Давиденкова. Чому вона тоді цікавилася Параскою?

«Треба розказати про це Парасці», – вирішив я й кволо звівся зі своєї постелі. Ні баби, ні тітки в хаті не було, і я тихенько вийшов із сіней у двір, а з двору на вулицю й, перемагаючи слабість, почвалав на свій куток. Мені кортіло швидше довідатися, чи вернулася з Турівки Параска.

Ще від своєї хати побачив – сінешні двері в Кулиновичів були відчинені. Значить, вернулася. Може, й з Галькою?

Перейшов по гарячому від сонця піску дорогу, наближаюся до хати, а з неї мені у вуха бгається протяжне голосіння.

То голосила Параска.

«Значить, немає Гальки», – обірвалася в мене остання надія.

Параска не почула, коли я зайшов у хату. Вона лежала ниць на полу, уткнувшись головою в подушку, й ридала, нарікаючи на Бога:

– Та за віщо ж ти, Господи, покарав мене жорстоко? Та чим же я перед тобою провинилася, що забрав у мене всіх рідних? Та забери ж і мене до себе, щоб я не мучилася на цьому світі сиротою!

Багато я бачив сліз і чув голосінь жіночих, але від гіркого Паращиного плачу, від тих її причитувань мені стало моторошно.

– Параско! – гукнув від порога. – Годі, не плач!

Параска одразу стихла, повернулась до мене. Обличчя її було червоне, в сльозах, коси розпатлані, поприлипали на лобі.

– Це ти? – запитала навіщось.

– Я! – відказав.

Вона звелася, сіла на полу, звісивши ноги додолу, і сумно-сумно подивилася на мене підпухлими очима. Потім тихо мовила:

– Немає Гальки. Не було