Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

— Слухай команду… — Гнат не докінчив.

Попереду “медузи” за півтора кілометра раптом утворилася чорна пляма у формі страхітливої кігтистої лапи, викинула “кігті” в усі боки. Один з них пробив навиліт модуль, — таким було перше враження, — перекосився обрій.

Різко похолодало. В потилиці виник дивний біль і перетік у пальці рук та ніг, мовби під нігті загнали голки.

— Аварійний фініш — крикнув пілот. — Нуль енергоресурсу!

Крики в ефірі:

— ДМ-7 — падаю!..

— ДМ-3 — немає енергії!..

— ДМ-1 — сідаю!

— ДМ-2 — не працює автоматика!

— Геть усім! — пробився крізь гул голос Гната. — Старт до висоти два! Крейсери — силове загородження за викликом!

— Ромашин, іди негайно звідти й сам! — гаркнув Лапарра.

У відповідь — мовчання.

Наш модуль падав на ліс. Я побачив, як чийсь швидколіт на повній швидкості вихопився з-під пагорба і врізався в “лапу” Демона. Зник з поля зору. На місці “котячої лапи”, що загрожувала одним ударом вгатити у землю весь рятувальний флот УАРС, нараз виросло сліпуче багатопроменеве шатро, витягнулося списом у небо, засяяло, як сонце…

Удар! Хрускіт і дзвін… тонкий свист і гнівне пілотове:

— Усе, приїхали! Кінець зв’язку.

Віоми згасли. В рубці повільно розгорялася оранжева лампа аварійного освітлення, але й вона невзабарі стліла на вуглинку.

Пілот встигнув ударом ноги відчинити люк і гукнув з коридору:

— Вилазьте.

Я вискочив слідом. ‘

Голубий купол неба був чистий і світлий, лише зрідка з неба долинало тонке виття, неначе плакав поранений шакал. Жодного натяку на страхітливу чорну “лапу”. Скільки ж часу ми падали?

— Півтори хвилини, — відповів пілот і спересердя сплюнув. — Маячня! Модуль по горло був заправлений енергією! Куди вона поділася?

Я не відповів, хоч і міг. її “з’їв” Демон. Ми накрили його в момент появи… чи утворення. І все ж він зник, напевне зник. Та й хто зміг би затримати зону поглинання енергії? Чим? Щоправда… коли Демон і є тим самим об’єктом “Зеро”, то до моменту його відкриття він же якось був закритий у коконі? І потім, у бункері “Суперхомо”. Треба поговорити з експертами чистильників, вони, мабуть, дослідили захист Демона в підземному бункері й знають усі характеристики системи, що стримувала його там.

ОРЕСТ ШАХОВ,
голова Вищої координаційної
Ради Землі

Директора УАРС я знав добре. Познайомилися ми років сім тому, коли він був керівником спецсектора, а я головою Земплану. Доводилося розмовляти в основному на підвищених тонах, спецсектор найчастіше за інші сектори аварійно-рятувальної служби ламав графіки енергозатрат і матеріалопостачання. Пилип Ромашин уже тоді справив на мене враження як цільна натура, добре знав власні достоїнства і вади, був сильний в умінні довести правильність своїх рішень і вимог. Ми не стали близькими друзями, але поважали один одного: я його за розум, рішучість, відвертість, почуття гумору, він мене… Тут я — пас, не за красу ж? Величезний, волосатий, непривітний з виду — яка ж тут краса…

Ромашин подзвонив мені наприкінці дня, і незабаром ми з ним мчали з Калініна на десятимісному моноптарі до місця сутички із сумнозвісним Демоном, чутка про якого уже поширилася по Землі від полюса до полюса. Я був посвячений в основні таємниці Демона, але, виявляється, знав далеко не все. Не гадав, по-перше, що він такий небезпечний. Не знав, по-друге, на що він здатний.

Поки ми летіли, начальник відділу безпеки Ян Лапарра, поправивши легковажну спортивну шапочку на голові, розповів мені докладно про всі подробиці операції “Демон”. Закінчив він у ту мить, коли моноптар за командою Ро-машина піднявся над Торжком на кілометрову висоту і знизив швидкість. І я побачив, що накоїв Демон у цьому місті-пам’ятнику. З часу зруйнування його ордами в тисяча двісті тридцять восьмому році місто не зазнавало таких лихоліть.

Центр його являв собою пустирище з купами каміння, цегли й дерев’яної потерті, а ще вранці тут стояли музеї золотошвейного ремесла, льону, а також музей Пушкіна. Трішки віддалік у зеленому трав’яному килимі виднілися дивні чорні смуги, схожі на опіки. Вони зачепили дерев’яну церкву Вознесіння і комплекс Борисоглібського монастиря — собор, дзвіницю і настоятельський корпус. Одна з випалених смуг пройшла через кільце житлових будинків, споруджених у вісімнадцятому сторіччі в стилі класицизму, а інша торкнулася стіни Спасо-Преображенського собору.

— Російський ампір, — глухуватим голосом мовив Лапарра, позираючи на мене. — Епоха лаконічно-монументальних споруд. Кілька доторків Демона… Тут тепер ремонтно-відновлю-вальних робіт років на три.

— Так, — промурмотів я, косуючи на мовчазного Ромашина. — Не думав!

— Ми також, — сказав зрештою директор УАРС- На жаль. Крім втрат матеріальних і моральних, були жертви серед населення міста. Загинуло вісім чоловік, пропало безвісти п’ять.

— Так, — повторив я, оглядаючи панораму Торжка. — І що далі? Де тепер ваш Демон?

— Наш! — усміхнувся Ромашин. — Де Демон, ми не знаємо. За розрахунками, мав з’явитися тут тільки завтра, і до цього моменту все сходилося. Але якщо це лиш випадкові збіги… невідомо, де очікувати його наступне пришестя. Космічні мости й орбітальні ліфти ми заблокували, досить щільно перекрили простір над Землею…

— Досить — для чого? — запитав я.

Ромашин зупинив на мені спокійний і твердий погляд. Добре тримається, вільно, впевнено.

— Досить — для того, щоб виявити будь-яке фізичне тіло обсягом в один сантиметр. Гнате, — звернувся він до пілота, — посадови машину на одну з вільних ділянок.

Моноптар пірнув донизу, і скоро ми вийшли на край дивної галявини в заростях паркової зони. Все тут — землю, безлисті дерева, доріжки — покривав жовто-зелений пил чи то попіл — не розбереш. За кожним кроком з-під ніг злітали легкі жовтуваті хмарки, які довго висіли в повітрі. Ми підійшли до руїн однієї з будівель, де вже вовтузилися невеселі будівельники ремонтно-відновлювальної бригади.