Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

не можете так казати! — Орест вже палає праведним гнівом. — То — одна з найвизначніших пам’яток…

— Еге, так і в підручнику написано. А почитаєш трохи — і голова як казан робиться, — Ліка випростується і потягується, мов кішка. — Оресте, ми не будемо заводити літературний диспут. Кожен залишиться при своєму. Як на мене, то якщо мені доведеться вибирати між тим осоружним «Словом…» і детективом Стаута, наприклад, то я оберу товстуна Ніро з його орхідеями. А ти — ні. Та загалом це нічого не міняє, світ як стояв, так і стоятиме. Панове присяжні, нам зараз треба вирішити: винен Золтан у всіх місцевих безчинствах чи ні. Поки що я схиляюсь до думки, що ні. Хлопець був абсолютним пофігістом, йому в історики податися б, а він — князем! Власне, він шукав нових вражень внутрішнього характеру. Схоже, плоть його мало цікавила.

— Це якщо наш трилер писав не він сам, — Рита кривить уста. — Він міг і сам сотворити цей шедевр.

— Ні, — Орест має втрутитись, наука передусім. — Князь Золтан не знав «русинського», себто старослов’янського письма. Гадаю, він і мадярського майже не знав — тоді освіта була необов’язковим складником особистості. Я гадаю, єдине, що він знав добре, це єгипетські ієрогліфи, бо мав до цього вчителя, бажання і цікавість дослідника. Маєте рацію, Золтан був нетиповим представником свого часу. Плоть його мало цікавила. Власне, як і кожного з нас — з різних причин.

— Тому ми тут, — Мар’ян зітхає. Плоть його цікавить — тепер. — Але що це нам дає?

— Поки що не знаю, — Наталка, що весь час мовчала, нарешті втрутилась у розмову. — Поки що все йде так, як треба. Гадаю, що ми знайшли папірус з описанням розмови фараона з жерцями не випадково. Я впевнена, що жриця Хенхенет — та сама, про яку читав Золтан.

— І що?

— Не знаю. Власне, ми тільки на початку шляху, — Наталка грається своїм амулетом. — Але ми маємо розібратися. А поки що варто було б залишити кілька пасток нашим нічним візитерам.

Вони юрбою висипали на подвір’я. Сонце світить яскраво і приязно, гори навівають ідилічні думки про вічність, та це, власне, й усі сентименти. Вічність у цих місцях набуває потворних форм. Отож товариство обходить корпус, шукаючи слідів перебування тут нічної нечисті.

— Ой, дивіться! — Рита показує на купу листя. — Яка гарна каблучка. Я перша побачила!

Каблучка гарна. Великий рубін, майстерно оправлений у важке золоте плетіння, аж іскриться на сонці. Надто яскраво для звичайного собі каменя. Надто гарно. Його грані приковують погляд, не дають схаменутися, голова стає важкою, і якась млість підступає все ближче…

Аліна через силу нахиляється, бере цеглину, що спочиває в траві хтозна-скільки часу, і з усієї сили гатить по блискучій іграшці. Хлюпнула кров, яка одразу ж зашипіла й узялася бульбашками під сонячним промінням. Аліна гидливо відкинула цеглину подалі й оглянула свій одяг — чи не потрапила хоч крапля на вбрання.

— Що це було? — Орест трясе чорнявою головою. — Хтось мені може пояснити?

— Чорт, це просто болото якесь! — Ліка розтирає собі скроні. — Куди не поткнешся, скрізь якась напасть чекає не дочекається.

— Так. Але тепер будемо обачніші, — Наталка вдивляється в холодні очі Аліни. — От я все думаю, чому на тебе все це діє найменше?

— Гадаю, в мене імунітет проти будь-якого насильства. Я за старою звичкою повсякчас чекаю чогось поганого, отож перебуваю постійно напоготові. А я здатна дати відкоша, якщо припече. Щоправда, тепер, схоже, пектиме значно частіше.

— Можливо, це відповідь. Ходімо, поглянемо, що робиться в нас під вікнами.

Вони йдуть далі. Ось вже видно вікна їхніх спалень. Трава, проросла крізь купу старого листя, неприм’ята. Тут немає нічого. Порожньо. Тільки під лавкою лежить щось невеличке, зелене — Наталка обережно вивільняє це з обіймів трави. Це звичайна собі гумка для волосся.

— Це Катина, — Рита перелякано дивиться на гумку, наче то — отруйна змія. — Тільки в неї були такі яскраві, вчора я бачила.

— Вона могла викинути її з вікна, — Мар’ян не любить ускладнювати.

— Ні, — Рита вперто стоїть на своєму. — Зелена в неї була одна. І вчора вона була на її немитому волоссі.

— А це означає, що наша краля побувала тут уночі, — Аліна міряє поглядом відстань до вікна. — Схоже на те, що вона тепер вміє літати.

— Це жах, просто жах! Я більше не можу! — Віка закрила руками обличчя і хитається з розпачу. — Я прошу вас… Я дуже прошу: ходімо звідси. До того часу, як стемніє, ми вийдемо до траси, що веде на Мукачеве. Ходімо! Я не можу більше…

— Віко, припини, — сердито супиться Ліка. — Ти ж розумієш: ми не можемо піти. Ми всі це знаємо. Ми маємо вирішити проблему.

— Я нікому нічого не винна! — Віка люто стискає кулаки. — Я чомусь усе життя була винна: батькам, братові, дідькові лисому… Але я нікому нічого не винна. Це моє життя. Я про нього не просила, але якщо вже маю його, то воно моє, тільки моє. І тільки я вирішую, що і кому я винна. А мені не дали права вибору. Власне, нікому з нас не дали. Та я не хочу сидіти тут і чекати, доки прийде Катя, зазирне у вікно і викличе мене на двобій. Тому ви собі як знаєте, а я забираюся звідси до бісової матері. Просто зараз.

— Добре, — Наталка дивиться на Віку з жалем. — Ходімо. Просто зараз.

— Як? — Мар’ян скинувся. — Хоч речі візьмімо. Гроші, документи…

— Не треба. Ходімо.

Наталка рішуче бере Віку за руку і простує до виходу. Вони йдуть через парк, виходять на