Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна, Марк Твен"

лише на одній завісці, та й та була ремінна. Деякі паркани були навіть побілені - видно, за прадавніх часів, десь, певно, коли ще Колумб відкрив Америку, як сказав герцог. Майже в кожному садку рилися свині, а люди намагалися їх звідти вигнати.

Всі крамниці розташувалися вподовж однієї вулиці. Спереду були влаштовані полотняні навіси на стовпчиках, до яких приїжджі селяни прив՚язували коней. Під навісами, на порожніх ящиках з-під різного краму, цілісінькі дні висиджували тутешні ледарюки та стругали знічев՚я ті ящики ножами фірми Барлоу; а ще жували тютюн, та ловили гав, та позіхали, та потягалися - все нікчемні людці. Всі вони носили здебільшого жовті солом՚яні брилі, з парасольку завбільшки, але ходили без курток та без жилетів; називали вони один одного запросто: Біллом, Баком, Генком, Джо чи Енді й поволі цідили слова, рясно пересипаючи свою мову лайкою. Майже кожного стовпчика підпирав якийсь лобуряка, застромивши руки в кишені штанів і виймаючи їх звідти тільки для того, щоб позичити комусь жуйку тютюну або почухатись. Розмова між ними провадилася приблизно така.

- Дай-но мені пучку тютюну, Генку.

- Не можу, в мене самого тільки на одну жуйку лишилося. Звернися ліпше до Білла.

Може, Білл і дасть йому ту жуйку, а може, збреше і скаже, що в нього немає. Багато хто з отих ледацюг ніколи не мають і цента в кишені, ані жменьки тютюну. Вони тільки те й роблять, що позичають; такий ледацюга звичайно каже своєму приятелеві:

- Позич-но мені щіпку тютюну, Джеку, я щойно віддав Бенові Томпсону останню жуйку.

І майже завжди це брехня, на яку може впійматися хіба що якийсь нетутешній новачок, але Джек тутешній і через те відказує:

- Ти дав йому тютюну, кажеш? Ти? Старий як котюга, а бреше як щеня! Поверни мені те, що ти брав у мене, Лейфе Бакнере, то я тобі позичу хоч тонну, хоч дві, ще й розписки з тебе не братиму.

- Та я ж тобі вже раз повертав.

- Еге ж, злиденні шість жуйок. Та й позичав ти крамничний тютюн, а повернув самосад.

Крамничний тютюн - це пресований плитковий тютюн, а ці хлопці жують звичайно папушний. Коли вони позичають, то не відрізують ножем, а беруть весь жмуток у зуби та й гризуть і водночас рвуть його руками, доки жмуток перерветься навпіл; тоді власник тютюну кидає сумний погляд на повернені йому рештки й каже іронічно:

- Слухай-но, віддай мені жуйку, а собі візьми папушу.

Всі вулиці та завулки в місті потопали в грязюці; сама грязюка, чорна, як дьоготь, подекуди мало не фут завглибшки, а вже два чи три дюйми - то певно. Тут же таки, в отому багні, вилежуються та рохкають свині. Часом дивишся - ліниво суне вулицею свиня разом із своїми поросятами і раптом брьохається посеред дороги, так що люди мусять її обминати, а вона собі розляжеться, замружить очі, тільки вухами махає, жде, поки поросята поссуть, і вигляд у неї такий щасливий, ніби вона за те платню дістає. А ледар уже й тут, як уродився, і кричить на все горло: «Ану, цуц, бери її! Гуджга, Тигре, гуджга!» - й бідолашна свиня тікає, несамовито кувікаючи, двоє чи троє собак смикають її за вуха, ззаду женеться ще ціла зграя собак - десятків три-чотири; тут усі ледацюги схоплюються на ноги й милуються тим видовищем, поки собаки щезнуть з очей; вони регочуть, їм дуже втішно, що зчинився такий гармидер. Потім вони знову сідають і сидять, поки собаки заведуться між собою. Ніщо в світі так не розворушить їх та не потішить, як собача гризня, хіба що інша забава: обіллють, буває, приблудного собаку скипидаром і підпалять його або прив՚яжуть йому до хвоста бляшанку й дивляться, як він ганяє, аж поки здохне.

Понад річкою деякі будинки майже висіли над урвищем, геть перехнябились - ось-ось плюхнуть у воду. Господарі давно вже їх покинули. Під іншими берег обвалився лише з одного кутка, і цей куток будинку висів у повітрі. Люди ще жили в них, проте це було небезпечно, бо берег міг осунутися разом із будинком. Часто-густо за одне літо починала зсуватися в річку частина берега з чверть милі завширшки. Такому місту доводиться весь час відступати назад, бо річка невпинно підточує його береги. Що ближче до полудня, то більше збиралося на вулиці візків та коней і щохвилини під՚їжджали нові. Кожна сім՚я ще з дому запасалася харчами й споживала їх, не злазячи з візків. Чимало було випито й віскі, і я бачив аж три бійки. Раптом хтось закричав:

- Он їде старий Богс! Він завжди раз на місяць приїздить із села, щоб надудлитися по саму зав՚язку. Он він, хлопці.

Всі лобуряки зраділи; я подумав, що вони, певно, звикли насміхатися з того Богса. Один із них сказав:

- Цікаво знати, кого він збирається цим разом розтерти на порох? Коли б йому вдалося розмолоти на порох усіх людей, яких він нахваляється розтерти за останні двадцять років, ото зажив би слави!

Другий докинув:

- Хотів би я, щоб старий Богс мені загрозив,- я був би певний, що проживу тисячу років.

Богс саме промчав повз нас верхи, з галасом та криком, наче індіанець:

- Гетьте з дороги! Я ступив на стежку війни, і ціна на труни підскочила!

Виглядав він років на п՚ятдесят, п՚яний як чіп, з густим червоним рум՚янцем на виду; він хитався в сідлі, ледве тримаючись. Усі глузували з нього, реготали, проводжали лайкою, а він їхав далі і нахвалявся, що посіче їх на капусту, коли дійде черга, а зараз йому ніколи, бо приїхав убити старого полковника Шерберна, і девіз у нього: «Всяке діло починай з голови».

А як помітив мене, під՚їхав близько й запитав:

- Ти звідки, хлопче? Приготувавсь до смерті?

Та й подався геть. Я таки добре перелякався, та, спасибі, якийсь чоловік заспокоїв:

- То він так собі бевкає: він завжди такий, як нап՚ється. Найперший йолоп на цілий Арканзас, а зовсім не лихий - нікому кривди не чинить ні п՚яний, ані тверезий.

Богс під՚їхав до найбільшої крамниці й, нахиливши голову так, що міг вільно зазирнути під навіс, гукнув щосили:

- А виходь-но сюди, Шерберне! Виходь на бій із чоловіком, якого ти обшахрував! Я по