Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

href="footnotes.xhtml#footnote28" id="footnote-ref28"> 28

Корнелія глянула на містера Домбі крізь свої окуляри, немов мала бажання роздовбати разом з ним кілька цитат з вищезгаданого авторитету. Та здійснити цей намір, якщо він у неї й був, завадив стукіт у двері.

- Хто там? - спитав доктор.- А, заходьте, Тутсе,- заходьте. Це містер Домбі, сер,- Тутс уклонився.- Цікавий збіг,- зауважив містер Блімбер.- Перед нами - початок і кінець: альфа й омега. Наш головний учень, містере Домбі.

Доктор цілком міг би назвати його «головно-плечовим» учнем, бо і найвищий з решти хлопців ледве сягав йому до плеча. Опинившися між незнайомих, Тутс почервонів і голосно засміявся.

- Додаток до нашої маленької галереї, Тутсе,- сказав доктор.- Син містера Домбі.

Юний Тутс знов зашарівся і, зрозумівши зі значущої мовчанки, що йому слід щось сказати, озвався до Поля: «Добридень» таким грубезним голосом і з такою боязню, що проти цього рик ягняти був би меншим дивом.

- Попросіть, будь ласка, містера Пастира, Тутсе,- сказав доктор,- хай відбере кілька початкових підручників для сина містера Домбі і приготує йому відповідне місце для занять. Здається, містер Домбі не бачив ще наших дортуарів, моя люба.

- Якщо містер Домбі забажає піднятись нагору, то я більше ніж з гордістю покажу йому володіння бога сну.

З цими словами місіс Блімбер, дама вельми солодкомовна і гнучка, як дріт, у чепці небесної блакиті, побралась на другий поверх у супроводі містера Домбі й Корнелії. Місіс Піпчін також пішла за ними, пильно розглядаючись по дорозі за своїм ворогом-слугою.

Весь час, поки їх не було, Поль сидів на столику, тримаючи Флоренс за руку і, наважившись відірвати очі від доктора, нипав ними по всій кімнаті. А доктор, відхилившись на спинку крісла, одну руку своїм звичаєм сунув за борт жилета, а в другій, випростаній, тримав перед собою книжку й читав. У цій його манері було щось моторошне. Таким самим робом - рішуче, незворушно, невблаганно й холоднокровно - брався він до кожного діла. Обличчя доктора було на видноті, і коли він доброзичливо всміхався до автора, чи перечив йому помахом голови, або супив брови й кривив авторові гримасу, ніби кажучи: «Годі вам, сер, я краще знаю»,- то робилося страшно.

Тутс теж, невідомо чому, стовбичив за дверима без діла, вперто вивчаючи коліщата свого годинника й перераховуючи півкронові монети. Та це тривало недовго, бо тільки-но тугі товсті литки доктора Блімбера заворушилися під столом, начеб він зібрався вставати, як Тутс миттю зник і більше не з’являвся.

Незабаром на сходах почулися голоси містера Домбі та його провідниці, і всі троє ввійшли до кабінету.

- Надіюся, містере Домбі,- сказав доктор, відкладаючи книгу,- вам сподобалися наші порядки?

- Вони досконалі, сер,- відповів містер Домбі.

- І дійсно, дуже гарно,- тихим голосом підтвердила місіс Піпчін, не схильна перехвалювати.

- Докторе й місіс Блімбер,- обертаючись, сказав містер Домбі,- з вашого дозволу місіс Піпчін буде подеколи навідувати Поля.

- Завжди, коли тільки місіс Піпчін забажає,- погодився доктор.

- Завжди будемо раді бачити її,- запевнила місіс Блімбер.

- Гадаю, я завдав вам достатньо клопоту і можу йти,- сказав містер Домбі.- Полю, дитино моя, до побачення,- і він наблизився до столу, де той сидів.

- До побачення, тату.

Кволий і байдужий дотик руки, що її містер Домбі взяв у свою, аж ніяк не пасував до тужного виразу на обличчі Поля. Але не він спричинився до цієї туги. Не йому призначався цей вираз. О, ні! Флоренс, самій лише Флоренс.

Якщо містер Домбі своїм безсоромним багатством і нажив собі ворога - непримиренного, мстивого та жорстокого в своїй ненависті,- то навіть такий ворог вважав би достатньою карою за власну кривду отой біль, що його зазнало в цю мить гордовите серце містера Домбі.

Він нахилився до сина й поцілував його. Якщо його тілесний зір й затуманило щось, від чого личко сина на мить розпливлося і втратило контур, то його розумовий зір у ту мить повинен би був проясніти.

- Скоро побачимось, Полю. Тебе звільнятимуть на суботу й неділю. Ти ж знаєш.

- Так, тату,- повторив Поль, дивлячись на сестру,- на суботу й неділю.

- А ти постараєшся добре вчитися і станеш розумником, правда? - спитав містер Домбі.

- Я буду старатися,- втомлено відповіло дитя.

- І скоро будеш дорослий! - мовив містер Домбі.

- О, дуже скоро! - повторило дитя, і знов на його обличчі дивним сяєвом майнув той старечий вираз. Це сяєво перекинулось на місіс Піпчін і згасло в її чорних шатах. Знакомита яга виступила наперед, щоб попрощатися й забрати Флоренс, чого їй давно кортіло. Це привело до пам’яті містера Домбі, що не зводив очей з Поля. Погладивши його по голові й потиснувши ще раз його маленьку ручку, містер Домбі, як завше, холодно й чемно попрощався з доктором, місіс і міс Блімбер і вийшов з кабінету.

Незважаючи на прохання не турбуватися, доктор Блімбер, місіс Блімбер і міс Блімбер гуртом кинулися повести його до виходу, і місіс Піпчін, затиснену між доктором і місіс Блімбер, винесло з кабінету раніше, ніж вона встигла схопити Флоренс за руку. Завдяки цьому щасливому випадку в пам’яті Поля зберігся любий спогад про те, що Флоренс підбігла обняти його, і що саме її обличчя було останнім, яке він бачив у дверях,- обличчя, повернене до нього з бадьорою посмішкою, що сяяла крізь сльози.

Коли сестра пішла, в дитячих груденятах усе перевернулося, а глобуси, книги, сліпий Гомер і Мінерва колом закрутилися по кімнаті. Та раптом вони спинились, і Поль почув голосне цокання дзигарів у холі, що так само заклопотано допитувалися: «Як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг? Як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг?».

Він сидів на своїм п’єдесталі, згорнувши руки, й мовчки прислухався. Він міг би відповісти: «Погано, погано! Так самотньо мені, так сумно!» Але сидів мовчки, з болісною порожнечею в юному серці, серед холодної, непривітної, чужої обстановки,- життя було для нього пусткою, яку ніколи ніде не звеселить приязна людська душа.

 

Розділ дванадцятий. НАВЧАННЯ ПОЛЯ

 

 

Через кілька хвилин, що маленькому Полеві Домбі видалися вічністю, доктор Блімбер повернувся до кабінету. Хода в доктора була вкрай велична й розрахована на те, щоб виповнити юні душі високими почуттями. Це була майже маршова хода,