Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

149
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 84
Перейти на сторінку:
є вуха.

— Хто тобі це сказав?

Мітчелл пхикнув:

— Пам’ятай, що я маю тут родину, Чендлере. Вони сказали мені, що ці діти ніколи надовго не покидають будинку твоїх батьків.

— Вони ні хріна не знають, — закипаючи, кинув Чендлер. Мітч розреготався. Це лише дужче розлютило Дженкінса.

— Ти напевно маєш рацію, Чендлере, але ми, — озвався Мітч, підкреслюючи «ми», — збираємося отримати опіку над дітьми.

— Ви разом лише, скільки ти сказав? Рік?

— Це серйозно, Чендлере. Серйозні стосунки. Ми живемо разом. Я хочу бути батьком і гадаю, що краще отримати вже готових дітей. Тоді можна обійтися без цих безладних перших років.

— Іди на хрін… — пролопотів Чендлер. — Ти — і раптом батько?

— Ти можеш не вірити мені, Чендлере, але, на щастя, це залежить не від тебе. Це залежить від головного судді. А я знайомий із багатьма з них.

Кожна клітина Чендлерового єства волала, щоб він зацідив Мітчеві. Той навіть наблизив своє обличчя і задер підборіддя прямісінько в нього під носом, наче спокушаючи зробити це. Зробити це й отримати догану, а може, навіть вилетіти з поліції. Зробити це і підкинути Тері пального. Дати судді ще одну причину вирішити справу на її користь. Якби Чендлер залишився стояти на місці, були шанси, що він ударить те обличчя одним або й двома кулаками.

Рятунок був один. Чендлер розвернувся й вийшов із відділка.

31

Повітря аж мерехтіло від спеки, однак Чендлер цього майже не помітив. Ігноруючи запитання журналістів, що тинялися під задніми воротами, він помчав уздовж Гарперз, смикаючись між пекучим сонцем і прохолодою під тентами. Поки чоловік рухався, у мозку пульсувала одна-єдина думка.

«Це вона нас покинула».

Утім, він розумів, чому вона це зробила. Рутинне життя у Вілбруку здавалося безрадісним таким непосидючим людям, як Тері. Пан Пікок сидів біля своєї крамнички побутової техніки і давав покупцям потинятися всередині, перш ніж, нікуди не поспішаючи, йти обслуговувати їх. Ансель Паркер в овочевій крамничці, мов Сізіф, без поспіху відганяв мух. Пані Коттералл поливала квіти на підвіконнях, чудово знаючи, що витрачає надмір води, і навмисно обливала перехожих унизу. Ці думки, яких зазвичай вистачало, щоб відволіктися, не змогли завадити Чендлерові зосередитися на словах Мітча про те, що вони погрожували в нього забрати. Чи вистачить судді розуміння не відривати від нього Сару та Джаспера після всього, що Тері зробила, а точніше, не зробила? Проте якщо її справи, як сказав Мітчелл, покращилися, все це може статися. Тері — і Мітч — можуть отримати опіку над його дітьми. Мітч і Тері. Двоє людей, які відверто зневажали одне одного. А тепер вони — пара, щось єдине. Якщо вона отримає дітей, йому знову доведеться щотижня їздити на узбережжя, цього разу — щоб побачити своїх дітей із люблячою парочкою. Від цієї думки у Чендлера шкіра бралася сиротами.

Повз нього проїхала машина, електричний віконний моторчик із брязкотом опустив скло. З водійського сидіння озвався Мітчелл:

— Чендлере, ми збиралися розповісти тобі, чесно. Не я мав це робити, це була справа Тері, але… ну, що ж, так уже сталося. Ми хотіли перевірити, чи зможемо жити разом, перш ніж це робити. А тепер, упевнившись, ми обидва хочемо, щоб діти росли в місті. Принаймні відчули, як це, перш ніж самі вирішуватимуть, де їм більше хочеться бути. Ти, звичайно, розумієш, що це піде їм на користь. У сучасному світі ніхто не може вічно жити в ізоляції.

Чендлер зупинився й обернувся на голос. Озвався зі стриманістю, на яку не розраховував:

— Ти можеш забрати Тері, Мітче. Бери її собі, мене це не займає, але в жодному разі не тягни свої лапи до моїх дітей.

— Хай суд вирішить це, Чендлере. У майбутньому. Нам треба працювати над справою. Сідай в машину, я відвезу нас назад до відділка.

— Я піду пішки, — кинув Чендлер, не наважуючись залишатися з Ендрюсом сам на сам.

Він повертався містечком, немов уперше помічаючи, яке воно пусте й запилюжене, як місто-привид із якогось старого вестерну; гудрон підпалював йому підошви і витягав останні сили. Вілбрук застряг в іншій епосі — вигадливі вуличні ліхтарі, витончені тенти, все збудовано радше для пішоходів, ніж для транспорту. Можливо, Мітч мав рацію, можливо, вони втратили зв’язок із часом. Напевно, Сарі та Джасперові слід дати можливість вирішувати, де вони хочуть жити. Можливо, він обмежував їхній розвиток, змушуючи жити тут. Але, як сказав Мітч, це вирішуватиме майбутнє. Зараз було дещо нагальніше. Питання життя і смерті.

Чендлер повернувся точнісінько до дискусії: вирішували, що робити з підозрюваними. Отримавши новий доказ, Мітч напосівся, що Гіт — єдиний злочинець. Пояснивши свої міркування, інспектор спитав думку решти. Не те щоб вона його цікавила. Як і очікувалося, його команда згідно закивала. Лише Таня висловила іншу думку, нагадавши, що жоден із підозрюваних не відступився від своєї історії попри психологічний — і фізичний — тиск.

— У нас є сорочка і кирка, — сказав Мітч. — І той факт, що пана Барвелла затримали, коли він намагався вкрасти машину. Напевно, щоб утекти звідси.

— Ґабрієль теж утік, — зауважив Чендлер.

— Але він ще й добровільно здався, — нагадав Мітчелл. — Двічі.

— Частково. Та чи слід нам скористатися тієї нагодою… — сержант змовк, перш ніж промовив «Мітче». Якщо спровокувати Ендрюса, той може впертися. А він збирався зіграти на Мітчевих страхах вскочити в якусь катастрофічну халепу. — Інспекторе? — закінчив свою думку Чендлер.

Мітч вочевидь помітив, що сержант на мить завагався перед тим, як звернутися до нього на звання, і примружив повіки.

— Ми маємо двох підозрюваних і можемо висунути звинувачення обом, — продовжив Чендлер.

— Хибно звинувативши одного з них, — втрутився Мітч.

— Поки не встановимо, хто з них не винен, нам — і вам — доведеться з цим змиритися. — Чендлер відчув нудоту. Кажучи це, навіть подумавши про це, він пішов проти всіх своїх принципів, пропонував позбавити волі невинну людину, але не бачив іншого виходу.

— То що ми вирішили? — перепитала Таня.

— Ми висунемо звинувачення обом. У вбивстві, — уточнив Чендлер. — Обійти це не вдасться. Ми вже вийшли далеко за рамки, тримаючи їх під арештом, навіть якщо врахувати значні перерви на переїзди, збір доказів, медичний огляд і спроби втечі. Якщо ми продовжимо ці знущання, є небезпека все зруйнувати, а наші підозрювані зможуть пожалітися на порушення їхніх прав.

Запала тиша. Усі дивилися на Мітча.

Інспектор силувано кивнув.

— Юристи виставлять усе в похмурому світлі, — сказав він, не приховуючи свого невдоволення. — Я сподівався, що ми залагодимо все, перш ніж це станеться. Але маємо,

1 ... 49 50 51 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «55, Джеймс Деларджі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "55, Джеймс Деларджі"