Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

переходячи в мельхіорові, і це створювало ілюзію, що колір очей весь час змінювався, випускаючи жовтих змійок, а зіниці падають важкими ударами у чужі, — отаке видуркувате, сяйнуло в голові Ракші. Такі обличчя, очі у вбивць. Сяйнуло в його далекій голові. Але найбільше Ракщу дратувало, що він неспроможний, як не старався, впіймати погляд незнайомця. Його баньки слизькими кульками виповзали з-під прицілу, вшниплювалися в червоне манаття, а то не по-людському вихолоняли на великому католицькому хресті. Погляд цей вислизав від наметаних професійних очиськ нишпорки, хоч і колишнього мента. І невідомо, де та ватерлінія, до сраки, що в одну миттєвість виштовхне з жерлища велетенським кавалком лайна. Дивишся на нього, і нічого второпати не можеш. Хто лай-но, а хто чєловєца. Бути ізгоєм, як цей мужик. У ізгоїв немає віку. Вони нахабні і безполі. їм тисячі років, Ракша. Але як ліпше спекатися всього цього? Яка спражня ціна всьому цьому? Втратити все, що маєш: вітер надимає спідниці, обдимає сукні. Ноги — натягнуті струни. Але тільки зараз Ракші доходить, що світ зупинився для нього ось на цій точці. І ти не переступиш її, доки не зробиш начертаного десь там, вище. Як трамвай за номером п'ятим. І місця в сутолоці яскравого життя, з різноколірними витребеньками, з жінками, з духмяною підливою, немає, — життя закінчилося страшненьким уїк-ендом. На кращий випадок божевільня. А він, Ракша, велетенською істотою повзає поверхнею непробивного скла дійсності, що паскудно так розділила його світ. На якусь миттєвість цей «бомжара» став близьким Ракші до панічного переляку, наче він побачив власне відображення через сто років. Подивились би… Харконути, найбільше, на що здатні наші здібності, загорнуті у вузлики анальних, сигмовидних кишок. Так Вітькові Ракші влізло ще одне відкриття світу, якого він не знав, не хотів знати і обходив подалі. Сите життя безчестить, злидні убивають. Хто тоді праведник? Білі хмари пропливатимуть над коліями, досадно, що не тільки для Ракші, а й для усіх, а йому-то найменше дістанеться, але якщо розібратися — цього досить. І чоловік знову повторився:

— А зараз послухай… Слухай уважно, щоб потім не говорив, що тобі ніхто нічого такого не казав. Не проґав, бо наробиш лиха… Люцифер з'являється здебільше в полудень. Смердить, як тисяча свиней. Обвитий тріскотливою його братією.

— Не йому дана влада розрізняти добро і зло. Він не може керувати. Злий нашіптувач, що гілки без веління Господнього не може похитнути. Але у нього вдосталь часу і інформації, щоб підбурити людину на гріх, на смертовбивство. Ісцит. Страшний людині випав іспит… — Ракша засунув руки до кишень і пройшовся до стіни, глянув на розп'яття. Витягнув лаписька назад.

— Твій дар скоро відкриється тільки для того, щоб ти знайшов того сволочугу. Якщо засумніваєшся, то накличеш біду. Не слухай голосів. Небесні прибульці говорять виключно символами. Слухай Гласу Господнього, а він записаний на Скрижалях Господніх, у Святому Письмі, кров'ю сплаченому пророками. Те, що миле люду, навряд до вподоби Богові. Але він добрий і терплячий, Батько наш Небесний.

Ракша трусонув головою, наче обтрушував блох, просипів у пустку:

— Добре, що нас звів випадок, — проте у голові хитрого, колишнього полковника Ракші цигувало сірою рідиною щось більше, розриваючи кровоносні судини.

— Для людей існують випадки. Для Бога їх не існує. Хто вірить у випадки, той не вірить у Бога.

— Ракша знову встромив руки до кишень. Йому зробилося мороско, тоскно, сіра попельняста паволока вечора потягнулася за вікнами, бавлячись чорними намистинками трамваїв, що влазили у густий глей відпочинку. Сіро і пусто. Листопад вимітає на вулицях, вигрібає, лизькає шибками воду. Переддень новорічних свят.

— І-і-і… — потягнув був Ракша прокурорським голосом, потім стишився: — І ти все це намагався розповісти?

— Більш-менш…

— Тоді я все зрозумів. — Але недовіра в очах Ракші блимала купками злих іскорок.

Цього чоловіка трохи пізніше Ракша впізнає в трупарні: з рідкими кущами волосся, розкиданого по черепу, з синім розвернутим рубцем, що проходив від тімені, скулою, роздвоївши гостре підборіддя. Хто той чоловік, так і не дізнався. Він пам'ятатиме його риплячий, впевнений голос, як віддалеку хтось начитував молитви, заворожуючи одноманітним співом. Початком Ракші видавалося, що потрапив на кафедру божевільних. І далі, гнаний по вулицях нелюдським жахом, озираючись на полуду вікон, на доми в жовтому присмерку, з чорним гайворонням, під сівким дощем, він майже як вірш повторюватиме слова незнайомця: «Ти повинен відшукати Дофіна Сатани, він помічник, він знаряддя Вельзевула, Сатани, він Антихриста провісник…» — А зараз Ракша походжав убогою кімнаткою, не виймаючу рук з кишень, і в голові його вертілося думка про Генерала і матір. Ну, направду, які у них були стосунки. Ну, напевне, не платонічні. І без голубих штучок, то вже точно.

— Вони всі гаркавлять, бо не мають голосу, бо відлучені від слова. А я зараз піду, — знову затандичив уперто обірванець, наче лякаючись, що Ракша геть забуде, що купа бздилуватих демонів обдурять його, колишнього полковника Ракшу, гаркавлячи команди голосами його ж таки пошлих товаришів, теж колишніх, по службі.

— А чому Бог не зупинить його?

— А для чого ти переводиш харч? Є право вибору. От і вирішуй.

Незнайомець дивився в безмежну панораму сірого неба, розцяткованого кулями ліхтарів, начебто бачив щось там чи думав: отак помітиш людину, а вона собі нічого і не намислила, а більше ти понавидумував.

— Не бери дурного в голову, — розпочав, а потім облишив. — Сам розумієш, що життя коротке, як спалахи над дахами серпневих зірок… А там… Там вічність… Тільки кому яка…

— Ото-то я і думаю, — єхидно потягнув Ракша, витираючи соплі, що заюшили з носа.

— Там за межею нас розсудять. І малих і великих. Банальщина. Еге ж, Ракша? А ти колись хворів? Звісно хворів, то отам таке буде з віку у вік, з дня в день, жодного шансу вибратися з преісподньої.

— Напевне, ти правий, не ображайся, — потягнув соплами носа повітря Ракша.

— Пусте. Головне шукай. Головне, стукай у двері, де відчиняють і звідки гонять, як приблудного пса.

Про себе Ракша зметикував: не інакше як піп розстрига, а Бог його душу знає, одним словом, Ракша, вляпався, як у чуже гівно вліз.

Холод натягувався крижаними плівками на вікнах. Кінець листопада. Ракша пересмикнув плечима. Підняв комірця на пальті, затулив вуха і вийшов під сніг, що сипав з неба, як у велетенську трубу. Потім сніг падав у перспективі, туди, до кінця чи до повороту тролейбусів. Ракща подумав, що сніг скоро перейде, розтане, і цілий грудень земля убого лежатиме під кореневищем міста. Ракша дивився на нерухомі міліцейські загони,