Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

постійну інституцію, установляє і порядок представництва: по 2 чоловіка від кожного повіта (хоч в теорії шляхта ніби може засідати поголовно). Сойм ділиться на два «кола»: коло Панів-Ради, яка входить до сойму in corpore, і лицарського кола. Вальні сойми послужили доброю політичною школою для шляхти, яка виробила собі звичаєве право соймів, закріплене Статутом 1566.

Професор Владимирський-Буданов в одній з своїх останніх праць, підкреслюючи, що литовсько-руський сойм розвинувся з поширеної Ради, каже, що протягом цілого XV століття властиво не було соймів, бо за сойм треба вважати таке зібрання, де виступають люде не тільки від своєї особи, але й від інших людей, заступаючи їх інтереси. Тим часом усі зібрання, що їх звуть соймами, складалися з людей, що їх поіменно, персонально було запрошувано: це були постійні члени Ради, князі й пани, що не були членами Ради, але особисто були запрошені. Отже, на думку Владимирського-Буданова такі збори правильніше називати «Посполитою Радою», себто поширеною. Перший справжній сойм, каже Владимирський-Буданов, відбувся допіру 1507 р., коли справді явилися на нього обрані представники від шляхти.

Особливе значіння мали сойми 1564-66 років. Вони прийняли нову редакцію Статуту, вироблену в 1566 р., перевели судову реформу, поділивши Литву й руські землі на 30 судових повітів з виборними суддями з-поміж шляхти, перевели адміністраційну реформу: державу поділено на 13 воєводств, а кожне воєводство на повіти. Воєвод мав призначати великий князь, але компетенцію воєводи було обмежено. Старост вибірала шляхта, і князь лише затверджував їх.

На українських землях були воєводства: Берестейське (повіти Берестейський, Кобринський, Пинський і Туровський), Підляшське (повіти Більський, Мельницький і Дорогичинський), Київське (повіти Київський, Овруцький, Мозирський, Житомирський, Канівський, Черкаський, Чернігівський, Новгород-Сіверський і Путивльський (останні три відійшли до Москви), Волинське (повіти Луцький, Володимирський і Кремянецькйй) і Брацлавське (Брацлавський, Винницький і Звенигородський).

Шляхта кожного повіту складала окремий військовий відділ під проводом повітових хорунжого й маршалка. Повітові відділи обєднувалися в більші військові одиниці по воєводствах під командою воєвод. Головним начальником війська був великий гетьман.

Повітові мали значіння й судових округ. В кожному повітовому місті були три судових установи (для шляхетського стану): суд земський для вирішення ріжних маєткових справ: він складався з судової колегії, обираної повітовою шляхтою: суд підкоморський — для справ про гряниці й межі шляхетських маєтків; суд ґродський або замковий для справ карних, на чолі якого стояв повітовий староста. Оцей же староста був і головою повітової адміністрації.

Всі ці реформи, зафіксовані в Статуті 1566 р., зробили великого князя литовського конституційним монархом, який сам без згоди сойму й Панів-Ради не міг нічого робити. Але обмежено також і панів. Тепер пануючим станом робиться шляхта. Та пани вдержують ще фактичну силу в міру свого економічного богатства, звязків і політичного впливу.

Як уже мені приходилось говорити, стара князівська Русь не знала станів — лише суспільні класи. Вільні громадяне поділялись на три головні катеґорії: бояри (і «люде княжі»), городяне і смерди (селяне). До них прилучилась ще четверта катеґорія «людей церковних». Поруч з вільними людьми існували напів вільні «закупи» й «челядь». В такім складі опинилось руське суспільство під владою литовських великих князів.

Дальша еволюція пішла тим способом, що витворилась ще одна — вища верства князівсько-панська, зложена з нащадків удільних князів і вищих бояр. Вона стала біля великого князя й допомагала йому в порядкуванні державою

Згодом витворилася ще одна класа, яка пізніше стала грати ролю основної класи в державі — військово-службова або шляхта. Вона на зразок Польщі й під її впливом зробилася привілейованою верствою, станом, який абсорбував права всіх, хто стояв нижче од неї. З упривілейованням шляхти зникла рівновага класів: економічно сильні й політично упривілейовані стали на горі, а економічно слабі й політично упосліджені — головно смерди, селяне, помалу тратили свої громадські права й попали на прикінці в кріпацьку неволю. Посередині стояли міщане, а понад класами — духовенство. Ось основний процес внутрішньої еволюції в Литві.

Придивімся до кожної з цих верств зокрема. Пани-аристократія. Ця верства була не дуже численна: до її складу війшло коло 20 князівських і коло 50 боярських фамілій. В старій Руси боярство не було замкнутим класом: особисті заслуги, богатство, вплив давали доступ до цієї класи і «поповим» або «смердьїм внукам». Тепер до панської верстви увійшли лиш видатніші боярські фамілії, й на далі доступ до неї був замкнений за дуже нечисленними виїмками. Удільні князі, сходячи зі сцени, як суверенні володарі, робились старшими слугами великого князя і в панській верстві творили лиш титуловану її частину, не маючи якихось особливих привілеїв. Основою сили панської верстви були земельні латифундії, а головним привілеєм — право мати свої хоругви й власні військові відділи. Ці відділи складалися з конних вояків: один кінь виставлявся 8 селянських «служб» (дворів). Перепис 1528 року дає нам, наприклад, такі цифри: князі Слуцькі цілою своєю фамілією виставили в поле 433 «коня». Князі Острожські — 426 коней, Радивили — 628. Пани Сапіги — 153, а князі Вишневецькі — всього 98.

Осередком княжих і панських фамілій була Волинь. Тут сиділи князі Острожські, Сангушки, Чарторійські, Дубровицькі, Збаражські, Вишневецькі, Норицькі, Воронецькі, Курцевичі, Четвертинські, Сокольські, Мосальські, Любецькі, Ружинські та інші, усе — потомки удільних князів. Крім них цілий ряд старих панських родів: Боговитини, Монтовти, Загоровські, Семашки, Гулевичі, Чапличі, Козинські — всі вони відогравали видатну ролю в політичному й культурному житті краю. Вся ця родова аристократія скупчила в своїх руках вищу адміністрацію. Уряди гетьмана, канцлера, маршалка на соймі, підскарбія, воєводи, каштеляна, старости — це все було в руках представників небогатьох родів. Навіть дрібніші посади намісників і повітових старост перебували переважно в руках аристократії. В її руках опинилась і Рада Великого Князівства — сенат і кабінет міністрів вкупі. Основою впливу панства стали фактичні, закріплені звичаєм привілеї. Особливі права аристократії були закріплені спеціяльними грамотами —«привілеями» 1492 і 1506 років: 1) Пани діставали імунітет від суду провінціяльної адміністрації; 2) на суд великого князя їх можна було кликати лише за 4 тижні до терміну суда; 3) скарги на панів можна було подавати лиш самому великому князю або Панам-Раді; 4) князі й пани мали виступати на війні під власною корогвою на чолі власних узброєних відділів.

Коли взяти національний склад литовсько-руської аристократії, то природних литвинів серед неї було дуже небагато: переважали старі українські й білоруські князівські та боярські фамілії. Фронда руських князів в половині XV віку привела до еміграції Глинських, частина княжих родів потроху вимерла, так що клас магнатів став замкненою верствою. Він дуже скоро