Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

піддався, як побачимо, полонізації, так що вже в XVII віці був зовсім страчений для української народности.

Середньою верствою між аристократією й нижчими верствами люду став військово-службовий клас (бояре, земяне), який згодом прийняв од поляків назву шляхти. Основою цього класу була військова служба. Держава потрібувала військової сили. Старі княжі дружини були дуже слабі й не відповідали новим вимогам часу. Колишні земські полки не годились для далеких походів — отже треба було іншої орґанізації. Коштів для держання постійної великої армії не було. Тому то правительство притягає до воєнної служби всіх заможніших людей в розмірі, який відповідає доходности їх земельної власности. Так установився принцип служби з землі. Хто ж належав до цього військово-службового стану, з яких елементів він складався? Передовсім «земські бояре», нащадки бідніших боярських фамілій старої Руси, які не увійшли до аристократичної верстви. Далі — воєнні слуги панів (milites, sodales, як звуть їх тогочасні акти); нарешті міщане й заможніші селяне, яких за для цього увільнено від «тягла», себто робочих повинностей. До кінця XIV віку склад верстви був ще дуже рухомий, несконсолідований; тільки з кінця XIV віку починається процес консолідації. Спочатку литовські великі князі виявили було тенденцію створити привілейовану військову верству з самих лиш литвинів-католиків; в такім дусі були видані привілеї Ягайла 1387 р. і Вітовта в 1413 р. Але в процесі боротьби з княжим сепаратизмом великі князі мусили опертись також і на українсько-білоруський службовий елемент, і привілеї Жигимонта 1432 і 1434 років беруть на увагу й українців та білорусів православної віри, остаточно увільняючи їх від усяких натуральних податків. Привілей Казимира Ягайловича 1447 року дає право «княжатам, панам, рицарям і боярам» вільно виїздити за кордон «для набуття ліпшого щастя або задля рицарських вчинків». Шляхетські піддані увільнялись від грошевої дані, од обовязку направляти мости, замки і давати «стації», або постачати великому князю коней при переїзді й утримувати його в дорозі. Цей обовязок був пережитком старого руського «полюддя». Суд над підданими оддавався шляхті. Цей привілей вже цілком виразно окреслював соціяльно-політичне становище шляхти й робив її пануючою верствою. Дальші привілеї вже не додають нічого нового, а тільки підтверджують прежні права. Боротьба за переведення Люблинської Унії супроти панської опозиції принесла нову хвилю привілеїв для шляхти, сформулованих в грамотах на імя окремих земель: Волині, Київщини і т. д. Нарешті права шляхетського стану знайшли свій повний вислов у «Литовському Статуті», цьому справжньому кодексі шляхетського права.

Головна державна повинність була військова служба. Її тільки й виконувала шляхта. Соймова ухвала 1528 року установляла, що один кінь ставиться з 8 дворів, так як і для панів — магнатів. Всі шляхтичі ставали під корогвою свого повіту. На випадок хороби треба було вислати замісць себе сина або слугу. За неявку або самовільний одїзд можна було позбавитись маєтку.

Поруч шляхти повноправної, привілейованої, можна сказати, пануючої верстви у державі, була ще катеґорія неповноправної: це була збідніла шляхта, яка сиділа цілими гніздами-селами в різних місцях держави, була обложена певними повинностями на користь держави: відбувала замкову службу, сторожеву по гряницях, поштову. Звалася ця шляхта «околичною». Її існування нормувалося не писаним правом, а звичаєм, силою факту. Такої шляхти було найбільше на південнім Поділлю коло міста Бару, на Київськім Поліссі в Овруцькому повіті, на Чернігівщині коло Любеча й Остра. Вона мала аналоґію до т. зв. «ходачкової» шляхти в Галичині коло Перемишля й Сяніка.

З часом ріжниця між привілейованою й непривілейованою шляхтою зникає: одні підіймаються в гору, стають в ряди звичайної шляхти, другі спускаються до селянського рівня, тільки що зберігаючи свою особисту свободу.

В міру виділення шляхетського стану відбувається виділення й формування міщанства. Стара Русь не знала міщанства, як окремої верстви, хоч міське життя було дуже розвинене: міста були осередком політичного, економічного й культурного життя, але їх «гражане» складались з тих самих елементів, що й «земля». Але вже в кінці XII віку помічаємо занепад міст і зріст великої земельної власности (особливо в Галичині). Під Литвою цей процес ще більш прискорюється. Вся вага й значіння переходять до панів і до шляхти, що сидить на землі. Одначе ще Галицько-Волинська держава розуміла вагу міст для торговлі й промисловости й почала шукати виходу в залюдненні міст чужоземними колоністами, головно німцями. Цим колоністам надавано самоуправу в формі т. зв. німецького або маґдебурського права. Суть маґдебурського права полягала в увільненні міського населення від юрисдикції правительственної адміністрації й в наданню місту самоуправи на корпоративній основі. Міщане складали свою громаду з власним судом і управою — на основі окремих в кожному випадку грамот. На чолі управи ставали виборні бурґомістри й ратмани, на чолі суду — війт і лавники. Тільки міщане підлягали їх юрисдикції: хто жив у місті, але на землі замковій або єпіскопській, той уже їй не підлягав.

Хоча перший документ про надання німецького права зберігся лиш від 1339 року (про надання Болеславом Тройденовичом німецького права місту Сяніку), але можна думати, що фактично німецьке право було заведене по містах Галицько-Волинської держави значно раніше, ще з кінця XIII віку. Та з кінцем XIV століття починають надавати українським містам самоврядування на німецькому праві литовські князі. Як уже було згадано в 1374 р. таке право дістав Камянець на Поділлі, в 1390 р. Берестє, а далі цілий ряд інших міст. В кінці XV віку дістав Маґдебурське право Київ, в XVI в. Кремянець і Луцьк.

Надаючи німецьке право містам, великі князі литовські зобовязували їх тримати в порядку укріплення й відбувати сторожову службу. Особливо це мало значіння по містах, ближчих до гряниці держави, на півдні й на південному сході, себто на Україні

Бурґомістр і ратмани завідували міськими доходами й видатками. Бурґомістр виконував звичайно свої обовязки лиш один місяць і потім передавав старшому з ратманів, аж доки не перебули всі, а тоді керування верталося до старшого. Війт і лавники вибиралися на все життя й складали судову колегію. Дуже часто війтів призначав сам великий князь, і такий війт зосереджував у своїх руках суд і управу. Судив він разом з присяжними лавниками.

Одначе самоуправа мало поліпшила економічне становище міщан. Шляхта забезпечила себе свободою від плачення мита за продукти свого господарства або з краму, який спроваджувала для власного вжитку з-за кордону. Ремісників пани і багато з шляхти мали своїх власних. Міщанам заборонено було володіти маєтностями, купленими у шляхти. Отже, міщане були тісно замкнуті в мурах свого міста. Участи в соймі вони не брали. Над православними міщанами тяжили ще й