Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

наплічник.

— Схиляюся до другого припущення, — всміхнулася Анна.

У Каліфорнії була перша година пополудні. Я вилетів із Нью-Йорка, і, хоч був у дорозі сім з половиною годин, магія зміни часових поясів лишила мені ще кілька годин до зустрічі з Кірком Гарві. Вирішив скористатися ними і поміркувати, що робила тут Стефані. Я не мав багато часу, назад повинен був летіти пополудні наступного дня, у розпорядженні в мене була рівно доба.

Як завше, сповістив про моє прибуття дорожню поліцію Каліфорнії, що тут дорівнювала поліції штату. В аеропорту мене зустрів поліціянт на ім’я Круз і повідомив, що на час мого перебування тут він до моїх послуг. Я попросив Круза відвезти мене відразу в готель, де зупинялася Стефані, якщо вірити її кредитній картці. То був один із готелів мережі «Вест вестерн», охайний і чистенький, та ще й сусідував із баром «Білуга».

Кімнати коштували дорого. Вочевидь, для Стефані гроші не становили проблеми. Хтось фінансував її, але хто? Її таємничий замовник?

Готельний службовець у приймальні відразу ж упізнав Стефані, коли я показав йому фото.

— Авжеж, я добре її пам’ятаю, — сказав він.

— Щось було в ній особливе, що ви її запримітили? — спитав я.

— Гарна дівчина, елегантна, така добре впадає в око, — відказав він. — Та найдужче мене вразило те, що це була перша письменниця, яку я побачив на віку.

— Вона так назвалася?

— Атож, сказала, що пише детективний роман на основі реальних подій і приїхала сюди шукати відповіді на запитання.

Отож Стефані писала книжку. Після звільнення з «Огляду» вона вирішила втілити своє бажання стати письменницею, але якою ціною?

Я заздалегідь не замовив номер у готелі, тож винайняв його тільки на ніч. Потім сержант Круз провів мене до бару «Білуга», і ми прийшли туди рівно о сімнадцятій годині. Молода жінка за прилавком витирала склянки. З моєї поведінки збагнула, що я когось шукаю. Коли назвав ім’я Кірка Гарві, вона всміхнулася.

— Ви актор?

— Ні, — відказав я.

Жінка стенула плечима, наче не повірила мені.

— Перейдіть вулицю, там школа. Спустіться у підвал, у глядацьку залу.

Я так і зробив. Не знайшовши входу в підвал, я запитав у консьєржа, що замітав надворі:

— Перепрошую, пане, я шукаю Кірка Гарві.

Той засміявся.

— Ще один! — сказав він.

— Ще один хто? — перепитав я.

— Ви ж актор, еге?

— Ні. Чому всі гадають, ніби я актор?

Консьєрж зареготав іще дужче.

— Незабаром зрозумієте. Бачите он ті залізні двері? Спуститеся вниз і побачите афішу. Там неможливо помилитися. Нехай щастить!

Він знову зареготав і реготав мені вслід, поки я спускався, керуючись його вказівками. Увійшов у двері, за якими починалися східці, спустився вниз і побачив іще одні двері, на яких була афіша, недбало приліплена липкою стрічкою.

Тут іде репетиція

«ТЕМНОЇ НОЧІ»

Театральної п'єси століття.

Акторам, які хочуть зіграти в ній, звертатися до маестро Кірка Гарві після репетиції. Бажано з подарунками.

Під час репетиції дотримуватися тиші!

Розмовляти заборонено!

Серце моє дужче закалатало в грудях. Я зробив знімок афіші мобільним телефоном і відразу ж надіслав його Анні з Дереком. Не встиг натиснути на ручку, як стулки дверей розчинилися, і я аж відсахнувся, щоб не зіткнутися з якимось чоловіком. Хлипаючи, він прудко побіг східцями, вигукуючи: «Ніколи в житті! Ніколи більше не дозволю я отак поводитися зі мною!».

Двері були відчинені, тож я тихенько ввійшов до напівтемної зали. То була типова шкільна глядацька зала, досить простора, з високою стелею. Там стояли ряди крісел і невелика сцена, осяяна сліпучим світлом прожекторів, на ній були двоє: гладка пані й куций чоловічок.

Перед сценою зібралась юрма і з побожною увагою стежила за тим, що відбувалося. У кутку був стіл із кавою, напоями, пиріжками і печивом. Я побачив чоловіка, який, вбираючи поліційний однострій, хапливо наминав оладки. Певне, то був актор, який збирався на сцену. Я підійшов до нього й пошепки запитав:

— Перепрошую, що тут відбувається?

— Як це що? Тут іде репетиція «Темної ночі»!

— Ага! — стримано мовив я. — А що таке «Темна ніч»?

— Це вистава, над якою маестро Гарві працює вже двадцять років. Двадцять років її репетирує! Існує легенда, що як вона вийде на сцену, то матиме небачений успіх.

— А коли вона вийде на сцену?

— Цього не знає ніхто. Він іще не скінчив репетиції першої дії. Уявіть собі, що то буде за вистава, якщо тільки на першу дію пішло двадцять років!

Люди, які стояли неподалік, почали обертатися й докірливо зиркати, натякаючи, щоб ми замовкли. Я нахилився до співрозмовника і прошепотів йому у вухо:

— А хто ці люди?

— Актори. Всі хочуть спробувати свого щастя й узяти участь у розподілі ролей.

— То тут стільки ролей? — запитав я, оцінивши кількість присутніх.

— Ні, але велика плинність акторів. Через маестро, він дуже вимогливий.

— А де маестро?

— Он, у першому ряду.

Він показав мені жестом, що ми забагато балакаємо і треба вже замовкнути. Я приєднався до юрми. Видно було, що вистава допіру розпочалася, тому треба дотримуватися тиші. Підійшовши до сцени, я побачив, що на ній лежить чоловік, який грає роль мерця. До тіла, на яке дивився чоловік в однострої, підійшла жінка.

Тривало мовчання. Аж хтось вигукнув у захваті:

— Та це шедевр!

— Заткнися! — відказали йому.

Знову запала тиша. Потім задзеленчав дзвоник, і хтось почав читати дидаскалію:

Похмурий ранок. Дощ. Рух на шосе паралізований: утворився велетенський корок. Водії несамовито сигналять. Узбіччям іде молода жінка, минаючи довгу низку автомобілів. Вона підходить до поліційного бар’єру і питає полісмена:

— МОЛОДА ЖІНКА. Що сталося?

— ПОЛІСМЕН. Загинув чоловік. Розбився на мотоциклі.

— Стоп! — заволав хтось гугнявим голосом. — Світло! Світло!

Раптом спалахнуло світло, осяявши залу. Чолов’яга в пожмаканому костюмі, з розпатланою чуприною й текстом у руці підбіг до сцени. То був Кірк Гарві, що постарів на двадцять років, відколи я його бачив.

— Ні, ні, ні! — заревів він, звертаючись до куцого чоловічка. — Що це за тон? Переконливіше треба, любий мій! Ану ще раз!

Куций чоловічок у завеликому однострої випнув груди і гаркнув:

— Загинув один!

— Та не так, дурню! — вигукнув Кірк. — Треба казати: «Загинув чоловік». І чому ви гаркнули