Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

мов пес? Ви сповіщаєте про смерть, а не про те, що вовк загриз вівцю з отари. Драматичніше, матері вашій! Глядач у залі повинен здригнутися.

— Вибачте мені, маестро Кірку, — простогнав куций чоловічок. — Дозвольте спробувати ще раз, благаю!

— Гаразд, але востаннє. Потім я вижену вас відціля під три чорти!

Я скористався паузою й підійшов до Кірка Гарві, щоб заявити про себе.

— Добридень, Кірку. Я Джесс Розенберґ і...

— Та впізнав я тебе, йолопе! Якщо потрібна роль, то поговоримо про це після репетиції, затям, таке правило! І не заважай!

— Я капітан Розенберґ, — уточнив я, — поліція штату Нью-Йорк. 1994 року ми разом працювали над розслідуванням убивства чотирьох людей.

Його обличчя поясніло.

— Так, певно ж! Леонберґ! Ти геть не змінився.

— Розенберг.

— Послухай, Леонберґу, ти дуже невчасно прийшов. Турбуєш мене на репетиції. Яким вітром тебе сюди занесло?

— Ви розмовляли із заступником начальника орфейської поліції Анною Каннер. І вона мене сюди прислала. Ви призначили зустріч на сімнадцяту годину.

— А зараз котра? — запитав Кірк Гарві.

— Сімнадцята.

— Послухай, ти що, внук Айхмана, так? Ти робиш усе, що пообіцяв? Якби я звелів тобі дістати табельну зброю й всадити кулю в голову цьому акторові, ти зробив би це?

— Ну... ні. Кірку, я мушу з вами поговорити, це дуже важливо.

— Еге, ви його тільки послухайте! Важливо, важливо! Дайте змогу мені судити про те, що важливо, друже мій, — важлива оця сцена. Те, що зараз на ній відбувається!

Він обернувся до сцени і показав на неї обома руками.

— Поглянь, Леонберґу!

— Розенберґ!

— Що ти бачиш?

— Порожню сцену.

— Заплющ очі і уяви. На ній лежить мрець, але про це ще ніхто не знає. Ранок. Літо, але холодно. На нас дзюрить холодний дощ. Панує напруга, роздратовані водії не можуть їхати по шосе, бо його перекрила поліція. Повітря просякнуте гострими отруйними вихлопами двигунів, бо ці бовдури позамикалися в своїх бляшанках, але не повимикали моторів. Таж вимкніть їх, недоумки! І ось — раз! — із імли виринає жінка. Вона питає в поліціянта: «Що сталося?» — і той каже: «Загинув чоловік». І дія розпочинається як слід! Глядач завмер. Світло! Світло! Погасіть це кляте світло, заради бога!

Світло в залі погасло, лишилася тільки освітлена сцена в побожній тиші.

— Гайда, товстухо! — гукнув Гарві жінці, щоб вона починала.

Та пройшла половину сцени, підійшла до поліціянта і промовила:

— Що сталося?

— Чоловік загинув! — випнув груди дядечко в завеликому однострої.

Гарві кивнув, дозволяючи продовжувати. Акторка зробила зацікавлений вираз обличчя й підійшла до трупа. Та, певне, хвилюючись, не помітила руки того, хто грав небіжчика, і наступила на неї.

— Ой! — залементував він. — Вона наступила на мене!

— Стоп! — заревів Гарві. — Світло! Світло!

Спалахнуло світло, і Гарві вибіг на сцену. Той, хто грав труп, розтирав руку.

— Чого ти лазиш, немов коровисько! — закричав Гарві. — Дивися, куди ступаєш, клята дурепо!

— Не коровисько я і не дурепа! — вигукнула акторка і зайшлася сльозами.

— Еге ж, подумати лишень, яка цяця! У дзеркало он поглянь, заради бога! Поглянь, яка ти гладка!

— Я піду, піду звідси! — вигукнула жінка. — Не хочу, щоб мене так обзивали!

Вона кинулася зі сцени, та була така схвильована, що знову наступила на небіжчика. Той ревонув іще дужче.

— Так отож, так отож, — крикнув їй Гарві, — катай відціля, клята корово!

Сердешна жінка зі сльозами пропхалася крізь юрму і вибігла за двері. Чутно було, як вона лементувала, підіймаючись східцями. Гарві пожбурив їй услід своїм лакованим мокасином. Потім обернувся й, озирнувши мовчазну юрму акторів, що дивилася на нього, попустив віжки своєму гніву.

— Ви всі ніщо! Нічого не тямите! Нехай усі забираються відціля! Катайте звідси, катайте! На сьогодні репетиції кінець!

Актори слухняно скорилися. Коли вийшов останній, Гарві замкнув двері на засув і знесилено сів під ними. Потім розпачливо прохрипів:

— Ніколи мені це не вдасться! НІКОЛИ!

Лишившись у залі, я збентежено підійшов до нього.

— Кірку... — сказав я лагідно.

— Називай мене просто Маестро.

Я дружньо простягнув йому руку, він підвівся і втер очі рукавами свого чорного костюма.

— Ти часом не хочеш стати актором? — поспитав мене Гарві.

— Ні, дякую, маестро. Та я хотів би поставити вам декілька запитань, якщо матимете для мене час.

Ми подалися до бару «Білуга» випити пива, а сержант Круз умостився за сусіднім столом і чекав на мене, розв’язуючи якийсь кросворд.

— Стефані Мейлер? — запитав Гарві. — Авжеж, ми зустрічалися тут із нею. Вона хотіла поговорити зі мною. Писала книжку про вбивство чотирьох людей 1994 року. А що?

— Вона мертва. Її вбили.

— А щоб йому!

— Гадаю, вона загинула, бо з’ясувала щось важливе про ті вбивства. Що ви їй сказали?

— Що ви, звісно ж, помилилися з винуватцем.

— То це ви наштовхнули її на цю думку? А чому ви не сказали нам цього тоді, коли тривало слідство?

— Бо я запізно це зрозумів.

— Тому ви і втекли з Орфеї?

— Я не можу сказати тобі, Леонберґу. Ще не пора.

— Як це — ще не пора?

— Ти зрозумієш.

— Маестро, я пролетів чотири тисячі кілометрів, щоб побачитися з вами.

— Не треба було прилітати. Я не можу ризикувати виставою.

— Виставою? Що означає ця назва — «Темна ніч»? Що сталося увечері 30 липня 1994 року? Хто вбив міського голову разом із його родиною? Чому ви втекли? Що ви робите в цій залі у шкільному підвалі?

— Ось іди зі мною і все зрозумієш.

Сержант Круз відвіз нас патрульним автомобілем на вершину голлівудських пагорбів, звідки можна було мов на долоні побачити місто, що лежало перед нами.

— Чому ми тут? — урешті запитав я в Гарві.

— Як тобі здається, ти знаєш Лос-Анджелес, Леонберґу?

— Трохи.

— Ти митець?

— Та ні.

— Пхе! Тоді ти такий, як усі, бачиш тільки те, що блищить: Шато Мармон, Найс Ґай, Родео Драйв і Беверлі Гіллз.

— Я народився в небагатій родині у Квінсі.

— Не має значення, звідки ти походиш, про тебе судять за тим, куди ти йдеш. Яке твоє призначення, Леонберґу? Що таке для тебе мистецтво? Що ти робиш, щоб