Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Нью-йоркська трилогія, Пол Остер

Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

133
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 76
Перейти на сторінку:
чергою, не знав, що і сказати. Ця пропозиція заскочила мене зненацька, і хвилину чи дві я просто сидів там, приголомшений колосальністю покладеного завдання. Про мене, то у Феншо не було жодних підстав доручати це завдання саме мені. Ми не бачилися понад десять років, дивно, що він узагалі мене пам’ятав. Як можна покладати на когось таку відповідальність — ​стати суддею і сказати, чи варте життя того, щоб жити? Софія спробувала все пояснити. Феншо, за її словами, зі мною не зв’язувався, але часто про мене говорив, і щоразу, як зринало моє ім’я, казав, наче я — ​його найкращий друг, єдиний справжній друг, який у нього був. Він стежив за моєю кар’єрою і скуповував усі журнали, де виходили мої статті, а часом і зачитував їх уголос. Софія сказала, що він мною захоплювався і пишався, а також вірив, що я здатен на великі звершення.

Похвала мене присоромила. Голос у Софії був такий щирий, що мені аж здалося, наче це Феншо промовляє через неї, звертається до мене власними вустами. Мушу визнати, його думка лестила: цілком природне почуття за таких обставин. Тоді в мене був тяжкий період, і я не поділяв його високої думки про себе. Я купу статей понаписував, що є, то є, ось тільки не вважав це приводом для гордощів і не надто цим фактом пишався. Про мене, то це просто графоманія. Колись я подавав надії й думав, що писатиму романи і врешті створю щось, що розчулюватиме людей і змінюватиме їхні життя. Проте минав час, і я поволі зрозумів, що цього не станеться. Не було в мені такого роману, і в якийсь момент я наказав собі відмовитися від марних мрій. Простіше продовжувати писати статті. Сумлінно працюючи й перестрибуючи від однієї статті до іншої, я сяк-так заробляв собі на життя — ​і, хай чого це варте, мав утіху постійно бачити своє ім’я надрукованим. Я прекрасно розумів, що все могло бути значно гірше. Мені не виповнилося ще й тридцяти, а вже заробив собі яку-не-яку репутацію. Я починав із рецензій на поезію й романи, а тепер міг писати про що завгодно, і то незле. Про фільми, вистави, виставки, концерти, книжки, навіть бейсбольні матчі — ​варто попросити, і я не підведу. Світ бачив у мені юнака зі світлою головою, перспективного молодого критика, але сам я почувався старим, зужитим. Мої досягнення — ​дірка від бублика. Все прах, найменший вітерець розвіє.

Отже, від похвали Феншо в мене виникли суперечливі відчуття. З одного боку, я знав, що він помиляється. З іншого (і отут все стає складніше), хотів йому повірити. Подумалось: може, я до себе надто критичний? І щойно закралися ці думки, я програв. Ось тільки хто б не вхопився за шанс спокутувати себе, кому стало б сили відкинути надію? Заіскрилася віра, що колись виправдаю своє існування у власних очах, і я відчув спалах дружніх почуттів до Феншо через роки, через багаторічну мовчанку, що нас розділяла.

Ось так все і сталося. Я піддався на лестощі зниклого і в мить слабкощів погодився. Радо прочитаю його твори, — ​сказав я, — ​і зроблю все можливе, щоб допомогти. Софія посміхнулася — ​чи то радо, чи то розчаровано, нема знаття — ​а тоді підвелася й понесла дитину в сусідню кімнату. Вона зупинилася перед високою дубовою шафою і відкрила засув на дверях. Ось, забирайте, — ​сказала вона. Полиці були напхом-напхані коробками, папками, зшитками й записниками — ​я й уявити собі не міг, що там усього так багато. Наскільки пам’ятаю, я знічено розсміявся і невдало пожартував. Потім ми діловито розпланували, як найкраще винести всі рукописи, і врешті зійшлися на двох великих валізах. На це пішла майже година, проте врешті ми все спакували. Очевидно, — ​сказав я, — ​на те, щоб усе перечитати, знадобиться певний час. Софія сказала не хвилюватися й вибачилася, що так мене навантажила. Я сказав, що все розумію, не могла ж вона не виконати прохання Феншо, такого драматичного і трагічного, що аж майже смішного. Прегарна Софія обережно опустила дитину на підлогу, вдячно мене обійняла й поцілувала у щоку. На мить здалося, що зараз вона заплаче, але секунди збігали, а сліз не було. Тоді я повільно стягнув дві валізи сходами на вулицю. Разом вони важили, як чоловік.

2

А істина далеко не така проста, як мені хотілося б. Те, що я любив Феншо, що він був моїм найближчим другом, що я знав його краще, ніж будь-кого іншого, — ​це факт, жодні мої слова цього не перекреслять. Проте це — ​тільки початок, і, намагаючись згадати, як було насправді, я тепер розумію, що завжди дещо від Феншо приховував, завжди відчував до нього певний спротив. Здається, я завжди почувався при ньому не у своїй тарілці, особливо коли ми підросли. Заздрість, мабуть, занадто сильне слово для того, що я хочу описати, тож назвімо це підозрами, потаємним відчуттям, що Феншо у чомусь кращий за мене. На той час я цього не усвідомлював, і ні на що конкретне вказати не міг. Проте жевріло в мені якесь відчуття, що в нього більше чеснот, ніж у інших, що він живиться якимось незгасимим полум’ям, і що мені годі і мріяти бути собою настільки повно, наскільки був собою він.

На ранніх етапах його вплив був доволі помітний. Це виявлялося навіть у дрібничках. Якщо Феншо тримав пряжку ременя по один бік штанів, то й я повертав пасок так само. Якщо Феншо приходив на майданчик у чорних кросівках, то й я просив у матері чорні кросівки наступного разу, як вона відводила мене у взуттєвий. Якщо Феншо приносив у школу «Робінзона Крузо», то й я того ж вечора брався вдома читати «Робінзона Крузо». Я — ​не єдиний, хто так робив, але, можливо, найбільш відданий, найпокірніший владі, яку він над нами мав. Сам Феншо був несвідомий цієї сили й байдужий до уваги, яку привертав. Він спокійно робив своє й не використовував своєї влади, щоб маніпулювати іншими. Він, на відміну від решти з нас, нікого не розігрував, не бешкетував, не мав клопотів із учителями. Але ніхто не ставив цього йому на карб. Феншо перебував осторонь, але саме він утримував нас разом — ​це його ми просили розсудити наші суперечки, це він був справедливий і бачив наші дурні сварки наскрізь. Було в ньому щось привабливе, хотілося триматися поруч, ніби можна було жити у сфері його впливу й торкатися його сутності. Він був готовий допомогти, але водночас недоступний. Здавалося, був у ньому недосяжний таємний первень, загадкове потайне осердя. Наслідувати його — ​значить причаститися цією таємницею, але від того ставало ясно, що насправді ти його ніколи не знатимеш.

І це я про дуже раннє дитинство — ​коли нам було п’ять, шість, сім років. Я знаю, що й спогади, буває, брешуть. Попри це, думаю, не помилюся, якщо скажу, що зберіг у собі атмосферу тих днів, і наскільки можу відчувати те, що відчував тоді, мої почуття, думаю, правдиві. Хай би ким урешті став Феншо, почалося все, здається, ще тоді. Він сформував себе дуже рано і був цілісним, коли ми ще тільки пішли у школу. Феншо притягував погляди, коли решта з нас ще були безформними істотами у постійному хаотичному русі, що сліпо шпорталися з миті до миті. Я не хочу сказати, що він рано

1 ... 49 50 51 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нью-йоркська трилогія, Пол Остер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"