Читати книгу - "Пастка"

про її ставлення до їхньої матері. Потім, зауваживши, як другу це дратує, і з бажання покепкувати над нею, вона сказала, що в прачки прекрасні очі — так і горять, такими очима можна й папір запалити. А по тому обидві, обмінявшись ляпасами, заприсяглися ніколи більше не бачитися. Відтепер пані Лера вечорами гаяла час у пральні, де потай розважалася похабними репліками довготелесої Клеманс.

Минуло три роки. Ще декілька разів усі сварилися й мирилися. Жервезі було байдуже до Лорійо, Бошів і всіх, кому вона не припала до вподоби. Якщо вони чимось незадоволені, то чом би їм не забратися під три чорти? Вона чесною працею заробляє собі на хліб, а це найголовніше. Врешті-решт, у кварталі її почали дуже поважати, бо, загалом кажучи, небагато знайдеться таких приємних клієнток, що платять вчасно, не розмінюються на дрібноту і не скандалять. Хліб вона купувала у пані Кудлу, на вулиці Пуасоньє, м’ясо — у товстого Шарля, різника з вулиці Полонсо, крупи — у Леонґра, на вулиці Ґут-д’Ор, майже навпроти своєї пральні. Франсуа, господар винарні на розі вулиці, достачав їй своє вино у п’ятдесятилітрових плетених суліях. Сусід Віґуру, у дружини якого мали б бути всі стегна у синцях — так багато чоловіків її щипало, — продавав їй вугілля за ціною газової компанії. Правду кажучи, всі її постачальники служили їй на совість, добре знаючи, що, поводячись з нею люб’язно, нічого не втратять і добре зароблять. А коли вона виходила надвір, простоволоса, у домашніх пантофлях, з усіх сторін до неї віталися. Надворі Жервеза почувалася, як удома, сусідні вулиці були ніби прилеглими землями, що споконвіку належали її оселі, двері якої виходили прямо на тротуар. Тепер вона часом могла відкласти роботу й залюбки відпочити на свіжому повітрі серед своїх знайомих. Тими днями, коли їй ніколи було поратися на кухні, вона ходила купувати готову їжу, балакала з трактирником, який займав приміщення з іншого боку будинку, простору залу з великими запилюженими вікнами, крізь бруд яких досередини ледве проникало з подвір’я блідаве світло. Або ж, тримаючи в руках купу тарілок і мисок, вона спинялася порозмовляти перед якимось вікном на першому поверсі, й краєчком ока бачила обставу шевцевого житла: незастелене ліжко, купи лахміття на підлозі, пошарпану колиску та глиняний горщик для дьогтю з брудною водою. Та найдужче з усіх сусідів Жервеза й надалі поважала годинникаря навпроти, охайного на вигляд чоловіка в сурдуті, який постійно копирсався в годинниках манюсінькими інструментами. Часто вона переходила вулицю, щоб привітатися, усміхалася, із задоволенням зазираючи у вузьку, як шафа, майстерню і слухаючи веселе цокання настінних годинників із зозулями, маятники яких безладним хором відбивали години.

VI

Одного осіннього надвечір’я Жервеза відносила білизну клієнтці з вулиці Порт-Бланш і, повертаючись додому, проходила вулицею Пуасоньє, саме коли сідало сонце. Ранком ішов дощ, повітря досі було насичене вологою, а з бруку, вкритого грязюкою, піднімався важкий дух. Великий кошик сповільнював крок, прачка важко дихала і, піднімаючись вулицею, знемагала від якоїсь невиразної млості, що тільки наростала від утоми. Вона залюбки з’їла б чогось смачненького. Тоді, підвівши очі, Жервеза помітила табличку з написом «Вулиця Маркаде», і їй раптом спало на думку піти до кузні, де працював Ґуже. Десятки разів він пропонував їй зайти до нього й подивитися, як кують залізо. Однак аби інші робітники, бува, чогось не подумали, вона запитає про Етьєна, і всі вирішать, що жінка зважилася прийти, лише щоб забрати хлопця.

Цвяховий завод мав бути десь поблизу, в цьому кінці вулиці Маркаде, та Жервеза не знала, де саме. Та ще й на більшості халуп, що тяглися широкими пустирищами, бракувало номерів. Це була вулиця, на якій вона не згодилася б мешкати за все золото світу: широка, брудна, чорна від вугільного пилу, що летів із сусідніх промислових підприємств, з розбитим бруком і глибокими калюжами, в яких застоювалася смердюча вода. Обабіч рядами стояли шури, великі засклені майстерні, сірі, ніби незакінчені, будівлі, що світили голими стінами й кроквами, — безладдя хистких споруд, крізь просвіти між якими було видно широкі лани. Траплялися тут також убогі мебльовані кімнати та підозрілі харчівні. Наскільки Жервеза пригадувала, завод був розташований десь біля складу з лахміттям і брухтом, таким собі звалищем, де, за словами Ґуже, валялося товарів на сотні тисяч франків. Вона намагалася зорієнтуватися серед гуркотнечі цих заводів: вузенькі димарі на дахах потужно викидали клуби пари; механічна лісопилка ритмічно скреготіла з таким звуком, ніби там хтось раптово роздирав перкалеву тканину; ґудзикова фабрика сколихувала землю гуркотом і стукотом своїх машин. Коли Жервеза застигла в нерішучості, дивлячись у бік Монмартру й не знаючи, чи варто забиватися ще далі, порив вітру збив з високого димаря сажу й накрив нею вулицю. Жінка, задихаючись, заплющила очі, й раптом почула розмірені удари молотів: виявляється, вона опинилася прямо навпроти заводу — додатковою прикметою був пустир поруч, на якому громадилися купи ганчір’я.

Тим часом жінка досі вагалася, не знаючи, як увійти досередини. За дірявою огорожею відкривався прохід, що тягнувся серед куп якогось будівельного сміття. Оскільки просто серед доріжки розлилася калюжа з каламутною водою, упоперек неї кинули дві дошки. Жервеза нарешті зважилася пройти по них, повернула ліворуч і загубилася серед чудернацького лісу старих возів, що стояли голоблями догори, та розвалених халуп, що світили голими дахами з наїжаченими кроквами. В глибині двору, пробиваючись крізь сутінки, забарвлені останніми променями сонця, палахкотів червоний вогонь. Грюкання молотів припинилося. Жервеза обережно просувалася вперед, ідучи на світло, коли це повз неї пройшов якийсь робітник з чорним від сажі обличчям, цап’ячою борідкою та зизим поглядом світлих очей.

— Пане, — запитала вона, — це ж тут працює хлопчик на ім’я Етьєн?.. Це мій син.

— Етьєн, Етьєн, — хрипким голосом повторив робітник, переступаючи з ноги на ногу. — Етьєн... Ні, не знаю такого.

Від нього несло таким міцним алкогольним духом, як зі старої коньячної бочки, коли з неї виймають чіп. Оскільки зустріч із жінкою в цьому темному закутку починала його веселити, Жервеза позадкувала від нього, пробурмотівши:

— Але пан Ґуже таки ж тут працює?

— А! Ґуже — так! — мовив робітник. — Ґуже я знаю!.. Якщо ви прийшли до Ґуже... Ідіть до самого кінця.

І, обернувшись, він крикнув голосом, що звучав, як тріснута труба.

— Агов, Золота Пелько, тут до тебе дама прийшла!

Але за гуркотнявою заліза цього крику було майже не чути. Жервеза попрямувала далі, дійшла до дверей