Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

Розділ 10.

Я мовчки дивилася у вікно. Кудись вдалину неслося місто. Незабаром вже буде ліс та однотипні краєвиди. І скільки ми часу будемо в дорозі?

Деміан сидів навпроти мене і теж мовчав. Я була зла. Два роки. Два роки батьки не відповідали на листи Ірен! Чому? І чому вона мені нічого не сказала? Я мала право знати! Але коли я запитала у неї, вона навіть не зволила пояснити все мені!

— Вікторіє, мені шкода, що так сталося, — порушив тишу в кареті Деміан і глянув на мене.

Я не відреагувала, продовживши дивитися у вікно. Звичайно, я була зла і на батьків свого часу за їхній обман, але я маю право знати, що з ними відбувається.

— Злість лише спопеляє нашу душу, але не дозволяє ні на крок наблизитися до мети, — раптом тихо промовив чоловік і мені здалося, що в його голосі я почула... ту саму злість.

Я кинула на нього уважний погляд.

— Може, злість робить нас сильнішими? - кинула я йому і відвернулася до вікна.

— Злість робить нас дурнішими і підбурює робити одну помилку за іншою.

Я лише трохи підняла брови і посміхнулася.

— Щоночі мене мучить той самий сон. Я втрачаю... когось дуже рідного. Мною опановує злість на вбивцю, але навіть уві сні я не наближаюся до мети. Я витрачаю свій час і сили на злість та помсту. Роблю все похапцем і ... звісно щоразу знову і знову не рятую ... цю людину.

— Мені шкода, - щиро відповіла я, але не змогла стриматись і сказала: - Але наші ситуації різні.

— Почуття злості – це лише злість, і не має відношення до ситуації. Це просто емоції, що застилають нам очі.

Я не зовсім розуміла, до чого він хилить і навіщо завів цю розмову. Але помовчавши деякий час, копаючись у своїх почуттях, я незабаром сказала:

— Я була на них зла. Я навіть не попрощалася. Вони намагалися поговорити, але я... - зрадлива сльозинка ковзнула по щоці і в ту ж мить Деміан нахилився до мене і стер її своєю долонею, - але я була зла, - сказала я, повністю усвідомивши його правоту. Сльози вже котилися одна за одною.

— Я не зміг добитися від своєї матері розумної відповіді, навіщо вона писала твоїм батькам. Припускаю, що вона, як і ми сьогодні, хотіла отримати  відповідь на важливе питання: чому я уклав цей шлюб. Може, твої батьки не довіряли їй і вирішили просто мовчати ці роки та не вступати з нею у діалог?

Я зітхнула та кивнула. Так, сподіватимемося на щось подібне. Я подивилася у вічі чоловікові. У них стояла тривога та співчуття. Він стер останню сльозу, ніжно провів великим пальцем на моїм губам, затримавши погляд на них і різко відсторонився.

Деміан дивився у вікно, і я бачила по його обличчю, що він щось обмірковує. Навіть сказала б більше: ухвалює якесь для себе рішення.

— Завтра спробую відкрити портал.

— Ні! - вигукнула я і перш, ніж він знову заговорив, твердо заявила: - Вони два роки не відповідали на листи. Тиждень... чи кілька днів не зіграють ролі. А для тебе це може виявитися небезпечним, Деміане. Я нізащо не вимагатиму від тебе такої жертви.

Здається, його злило власне безсилля.

— Ці рани не смертельні. Вони мають магічне походження. Якби так треба було, вони мене давно б уже вбили.

— Вони кровоточать. І ти щоразу втрачаєш багато крові!

— Це лише... подряпини, Вікторіє. Так, вони завдають мені болю і, швидше за все, спрямовані на те, щоби мене виснажити. Чому ти не носиш перстень, Вікторіє? Ти – моя дружина і він належить тобі по праву, – вирішив змінити тему Деміан. У його руці опинився перстень, який я залишила у своїй кімнаті. Що йому сказати? Що я не хочу належати до його родини?

— Твоїй сестрі він приноситиме більше задоволення, ніж мені, — відповіла я, не дивлячись на чоловіка.

Я почула тихий смішок.

— Це не задоволення, Вікторіє. Мабуть, ти... багато чого не знаєш.

— Ще б пак! Мені ніхто не спромігся розповісти ні про що навіть за останні два роки! - пирхнула я.

— Дорога довга... Часом ми робимо помилки, бо нас оберігають від світу, який оточує нас. Але потім ще й змушують почуватися винними за скоєні справи.

Моя сім'я - не одне покоління має у своєму роді мисливців. Мій батько також був мисливцем на мандрівників. Ми - носії крові Тулая, бога війни та... справедливості. Вікторіє, що ти знаєш про гори Аклау?

— Про гори Аклау? - здивовано перепитала я. - Лише те, що вони розділяють наше королівство на придатні для життя землі і непридатні. Так нас навчали у школах.

— Правильно. Адже людям не потрібно знати більше того, що їм слід знати, - сумно скривив губи Деміан. Він пильно подивився на перстень, який продовжував тримати у своїх пальцях, і через деякий час продовжив.

— Усі говорять про носіїв крові Тулая, що таке неможливо, що бути напівбогом — нереально. Реально. Якщо знати, що Тулай був лише сином земної жінки і... Хаосу.

Я відкрила рота, але думки так гарячково кружляли в моїй голові, що я не змогла нічого сказати.

— Раніше за часів Хаосу було два світи: нижній і верхній. Але після народження сина та смерті коханої нижній світ розколовся ще на два. Їх розділяють гори Аклау. Не зовсім земні гори, а скоріше магічний захист одного світу від іншого. Ніхто не зможе проникнути у світ за горами без порталу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍