Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

що всіх вже не пригадаю, — з нотками знущання в голосі промовив сержант.

— Чули ми таких казкарів. Вірно, Петровичу? Чули ж? — вже гучніше спитав він у старшини, що підходив.

— Чули, Олексо, чули, — відповів на те старшина Петрович і, прощаючись із моїм екс-конвойним, потиснув йому руку. Після чого той вистрибнув на підніжку поїзда, котрий одразу ж рушив з місця і покотився у невідомому для мене напрямку.

Моя нова варта, уподібнюючись Долі, яка, останнім часом, була занадто непривітна до мене, аж ніяк не церемонилась — менти постійно штовхали мене в спину, від чого рани на лопатках, що ледь підсохли, знову почали кровоточити, і вмить спина покрилась кров'ю, а одежа неприємно прилипла до шкіри.

Довго йти не довелось. Чергове відділення міліції знаходилось тут-таки, на вокзалі. Мене завели в якісь двері — це виявився кабінет, мабуть, старшого по наряду. Біля вікна притулились великий письмовий стіл і крісло. Ще в кабінеті для відвідувачів, стояв такий собі стрій стільців. Колись вони прикрашали собою актові зали під час комуністичних зборів, де стрункими рядами стояли і утримували на сидіннях своїх різного калібру сідниці, котрі прислуховувалися до тих бесід з дуже розумним виглядом облич, але так вже сталось, що на один з цих стільців-ветеранів посадовили мене. Ні, що ви — я не був проти цих безголосих і безбарвних представників комфорту, часів, ще, мабуть, Хрущова, однак мені до спазмів кишкового тракту не подобалось місце нашого з ними примусового перебування, і якщо їм було однаково, де знаходитись, то мені, звичайно ж, ні. Я з великою радістю опинився б зараз десь на лоні природи, в компанії зеленоволосих верб біля річки тощо, але, оскільки нічого не міг вдіяти, то цілком вже підкорився її величності Долі і волочив свій хрест по повній програмі. Поруч зі мною сів сержант, а старшина, пройшовши по кабінету і досягнувши стола, обігнув його з лівого боку та плюхнувся в крісло.

— То що, почнемо з найменшого? Прізвище, ім’я та по-батькові, дата народження і адреса, звісно, якщо така взагалі існує, — ліниво запитав старшина, припалюючи цигарку.

— Я нічого цього не пам'ятаю — в мене цілковита амнезія. Товаришу старшина, відпустіть мене, будь-ласка, я ж нікому зла не заподіяв.

— Маніяк Чикатило тобі товариш, — грубо перебив мене басовитий голос старшини, — і Міккі-Маус! Ти що, мене за ідіота тримаєш? Ось зараз відправлю тебе в камеру до відморожених, ти в них хутко закукурікаєш. Коротше кажучи, відповідай, а то гірше буде, і гірше, скажу я тобі по секрету, набагато.

З цими словами старшина взяв у руки гумову палицю, яка сиротливо лежала на столі до цього скорботного моменту, і, підійшовши до мене поближче, вдарив з розмаху в плече.

— Ну, що, курво, будеш розмовляти?

І знову стусан — вже в спину. Гострий, пронизливий біль — це все, що я пам'ятаю. Далі, судячи з усього — я вимкнувся. Отямився я вже в камері. Там було дуже спекотно. Ущерть напхана людьми кімнатка, на жаль, не подавала ніяких надій на те, щоб хоч небагато, хоч трішечки перепочити від усіх невдач, що вистежували мене, де б я не знаходився, як мисливські пси; вони відчували мій запах, запах загнаної жертви, і з'являлись, ніби так повинно бути.

Лежачи на спині, я втупив свій каламутний погляд у стелю і дав собі слово більше нічому в цьому житті не дивуватись.

— Гей, чухан, ти хто? — запитав, мабуть-таки мене, голос, котрий знаходився десь зовсім поруч.

— Я не знаю, але судячи з біологічних ознак — я людина.

— Яка ти, на хрєн, людина? Ти більше на дідька парашного схожий. Туди, твою мать, і відправляйся.

Хтось вдарив мене ногою в лице.

— Під шконку, курво, — почув я голос вже з правого боку. Знову стусани і копняки посипались на мене, як град з неба. Визнаю чесно — я вже приготувався померти, і в думках прощався з життям. Але ж ні… Заштовханий і забитий я був під нари. Лежачи там, в цьому найзапилюженішому й найсмердючішому кутку Всесвіту, періодично спльовуючи кров'ю, я міркував про те, якого дідька я ще живий. А як же хочеться померти, щоб все це скінчилось. Мене весь час б'ють, мною нехтують — я вигнанець в суспільстві, якого женуть все далі і далі. Ось вже загнали під нари. Куди ще? Які біди очікують на мене попереду?

Борючись з важкими думками, я опинився серед переможених. Сам Морфей став моїм володарем на деякий час. Не можу пригадати, що мені снилось мені, але те, що я був пробуджений тичком чиєїсь ноги, мені довіку не забудеться.

— Вилазь звідти, гімнюк, і за мною, — прогримів голос зверху.

Я виліз і побачив перед собою гидливу й перекошену фізіономію старшини.

— Пішли, — сказав він вже тихіше. Він мовчки провів мене через декілька коридорів, підвів до дверей з обіцяючою вивіскою „ВИХІД“ і, відчинивши двері, промовив:

— Давай дми звідси, і більше щоб не потрапляв мені на очі. Зрозумів?

Звісно ж я зрозумів, а точніше мав зрозуміти, хоча б тому, щоб уникнути ще одного циклу проблем. Мені не потрібно було повторювати двічі — я здимів звідти, як вітер. Тільки мене й бачили.

Покинувши зловісний казенний будинок, я пошкутильгав, куди очі дивились.

Був вечір. Небагатолюдні вулички околиці міста, здавалося, дихали мною, а я не міг надихатися ними. Я плентався ними, по ним окаянним, перечіплюючись невідомо об що і шкутильгаючи, як старий дідуган. Страшенно хотілося дві речі: їсти і спати. Тут, раптом, мені прийшовся до смаку чийсь тинок, і я всівся прямо під ним — на землю. Нехай хоч каміння з неба посиплеться — цього місця я не покину. Дістало вже все і всі навколо, і тому я вирішив, що хай краще вб'ють, але я звідси нікуди не зрушуся. До кінця життя. Мені ніхто вже не вже не нав'яже ні волі, ні бажань — я так вирішив, я собі ж присягнув на вірність цим словам, але (як я дізнався потім) зовсім даремно… Спершись на тин, я потроху почав заглиблюватись у сон, але у ньому, укотре вже, не знайшов спокою. Знову мене розбудили. Крізь густий туман сну і закриті повіки, я почув обережний дівочий голосок:

— Гей, ти хоч живий?

Не розплющуючи очей, я байдуже відповів:

— Поки-що так, — а потім подумав і додав: — Мабуть.

— Ну, тоді нікуди не тікай — я зараз повернусь.

Трохи відкривши очі, я побачив дівчинку років шістнадцяти, яка квапливо йшла в той бік, звідки я,