Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

шлейфом за тими, хто потривожив їх. А самі рослини міцно приклеюються до копит і черева коней, набиваються їм у ніздрі, лоскочуть і збивають подих. І вершників так само ті запахи обволікають і змушують задуматися про те, що не слід так поспішати в цьому чудовому світі квіткових килимів, ніжних трав і чарівних звуків багатоголосся живого оркестру співочих птахів, цикад і тих-таки рослин, які пестить ніжний вітер.

— Може, зупинимося ненадовго? Нехай коні віддихаються, — запропонував парубок.

— Ти й зупинись, козаче. Поговоримо про твою дівчину, — у відповідь запропонував ординець.

— У мене немає дівчини. Та й як же я першим зупинюся? Ти ж ножа не загубив на бігу?

— Ні. Я його міцно тримаю. Цей ніж мені подарував атай[134]. Його пістоль я вже втопив.

— Добрий був пістоль?

— Найкращий! З Дамаска!

— Тоді добрий...

— А тобі звідки про це знати, дикий козаче?

— Який же я дикий? Я Іван, і немає в мене ні іклів, ні пазурів. А тебе, я чув, звуть Тугаєм. Це і є ім’я молодого воїна?

— Сьогодні я Тугай! Але я дав клятву іменем Аллаха, що стану великим воїном Тугай-беєм! Під копитами мого коня буде степ і міста ґяурів. Королі та владики цілуватимуть ці копита і тремтітимуть від страху. Страху, що наростатиме в серцях ворогів від самого лише імені Тугай-бея!

— Бач, яка ти надута птаха, молодий воїне Тугаю! Аж хочеться обскубати твоє пір’ячко.

— Ну то зупинися, поскубаємо один одного! — зі сміхом вигукнув Тугай.

— Ні-і-і. Ще трохи побігаймо. А тим часом поговоримо. Он як ти добре говориш по-нашому.

— Це моя друга мова. А як інакше, коли нянька й раби кругом розмовляють вашою мовою. Не хочеш, а навчишся. Гаразд, я притримаю коня. Він подарунок... як це по-вашому? Мамки.

— Матері, — зітхнувши, поправив Іван.

— Не стогни так. У твоєї матері ще живий син Іван!

— А твоя матуся вже б оплакувала сина. Он який ти слабкий із води виповз.

— Ти пожалів мене? І чому пожалів?

— Давно не зустрічав таких настирливих ординців. Значить, у тобі справжня кров воїна тече. Почекаю, поки ти змужнієш і станеш гідним суперником. Тоді мені цікавіше буде тебе вбити. Я бачу — ти станеш воїном. Адже не повернув назад, як твої одноплемінники. Ви ж з одного племені?

— З одного. Тільки вони мені не рівня. Прості воїни, тому й дозволили собі повернути коней. А я зі знатного роду Аргинів! Чув про такий? Й ім’я моє Аргин Доган Тугай. І зовсім скоро, коли восторжествує справедливість, всі додаватимуть до мого імені почесне слово «бей»![135]

— Чував я, що рід Аргинів утратив безліч воїнів і геть зубожів, — співчутливо сказав Іван.

Він скористався перепочинком у гонитві й, спритно обернувшись у сідлі, тепер був обличчям до ординця. Тугай криво всміхнувся, маючи змогу розгледіти обличчя ворога.

— Мої пращури хоробро билися, не шкодуючи своїх життів заради Аллаха! Мої діди залишилися на Молодих[136], а ще хоробро захищали Кирим[137] від «Чорного гетьмана». Чув про такого?

— Ще вчора розмовляв із його дочкою, — мовив козак. — Про його походи знаю з тих пір, коли ще проходив під черевом коня, не нахиляючись.

— А ось батьків наших повів хан Джанібек у Персію[138]. Там усі голови й склали. Там залишився і мій атай... Але я ще покажу цьому ханові, що означає любити й поважати батька, який загинув через його дурощі...

— О! Та ти, Тугаю, противився ханові? Це тому ти і твої люди втекли за Дніпро і там ховалися в очеретах? Навіщо такому знатному воїнові ховатися в очеретах?

— Не смій так говорити, козаче! Ховаються зайці від вовка. А нас Хайдар-ага вчив військової справи, в якій засідка важлива для захоплення ясиру. Якось же потрібно вчити молодих воїнів. Без наставника й досвіду до вас, урусів, краще не ходити в гості...

— Гостям ми раді. Тільки не тим, хто дякує за гостинність пожежами й кров’ю. Але нічого, сьогодні ви у нас часті гості, а скоро ми у вас будемо ще частішими. Скоро вже той час, коли...

Але ординець перебив Івана.

— Мій кінь відпочив! Біжи, козаче, біжи!

Розвертаючись у сідлі, Іван розсміявся:

— Доганяй, ордо! Доганяй!

Та невдовзі Тугай продовжив незвичну бесіду.

— Гей, козаче! Як тебе... Іване! Ти чого замовк? Іще поговорімо!

Але Іван не відповів на той заклик, а прискорився. І ординець зойкнув, побачивши, як спритно козак звісився з коня і підхопив із землі дрохву. Скрутивши птиці шию, він кинув її за спину і крикнув:

— Це тобі, якщо забажаєш розпалити вогонь і згадати про мене.

Тугай на ходу підняв здобич і потряс у повітрі.

— Ти чудовий мисливець, Іване! Я приймаю твій подарунок.

— Ти й сам вправний і вмілий вершник.

І тут Тугай побачив, як кинувся вбік мудрий кінь козака, а на тому місці, де мав пролягти його шлях, з ями піднявся величезний ведмідь, який встиг тільки лапою змахнути. Не діставши першого коня та його вершника, він побачив другого, що мчав слідом, і кинувся на нього.

Утомлений кінь Тугая з переляку перед величезним хижаком не зміг відразу відскочити, як зробив це кінь козака. Він закрутився на місці й, захищаючись, став на диби. Будучи вмілим вершником, Тугай ще на бігу зіскочив з коня і покотився стрімголов по м’якій траві. На короткий час від сильного удару об землю ординець знепритомнів, а коли прийшов до тями, то мало не завив. За кілька кроків від нього ведмідь уже підім’яв під себе вірного коня, який намагався врятувати господаря. Та поки страшний звір був зайнятий своєю жертвою, у Тугая з’явилася можливість утекти.

І це перше, що спало на думку ординцеві. Якби не закривавлений улюблений кінь, Тугай згадав би настанови мудрого Хайдара. Від ведмедя людині неможливо втекти пішки. Це тільки розлютить хижака. Потрібно було скористатися самопожертвою коня і потихеньку відповзти. А Тугай скочив на ноги і кинувся бігти.

Як би швидко ординець не біг, він чув за спиною, як хропе звір, що кинувся в погоню за новою жертвою. Тугай не озирався і не бачив, але відчував, як наближаються гострі кинджали ведмежих іклів, по яких стікає кінська кров, як розлітається закривавлена слина жахного створіння, як скажено горять його престрашні очі.