Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 40

А прокидатися було ой як неприємно. Хоч наче й лежала на чомусь м’якому, все тіло боліло так, немов я не просто подорожувала порталом, а мене било об нього усім чим тільки можна. Мимоволі схопилася за живіт. З нею все в порядку? Сподіваюся, це не принесло дитинці ніякої шкоди. Малеча ж ні в чому не винна. Та й я не готова її втрачати, коли ще й навіть не зрозуміла, що відчуваю до неї.

Можливо, часткою душі я все своє життя хотіла стати мамою. Душа боліла, коли бачила недбайливе ставлення матерів до власних кровинок, хотіла підійти допомогти або просто навіть дати пораду та розуміла, що не маю ніякого права робити це. Так тоді й дивилася, мріючи про власне маля й уявляючи ту мить, коли вперше триматиму його на руках. Була впевнена, що любитиму крихітку всім своїм серцем.

Але з іншого боку я розуміла, який цей світ насправді. Та й моя скромна особина не з тих, хто є ідеальним прикладом на роль мами. Знала, що навряд чи змінюся, а для дитини таке життя надто небезпечне. Частково тому й ніколи не шукала серйозних стосунків. Хоча просто до Даріса, мабуть, банально не було в кого закохуватися.

Але тепер я розуміла, що знайшла того єдиного, з ким хотіла б провести своє життя. Не очікувала лише, що щастя прийде до нашої невеличкої родини так швидко. Готовою до того, що я вагітна, на момент, коли дитинка врятувала мене, абсолютно не була. Навіть порадіти нормально не встигла. Дурнуватий браслет. Дурнуватий Лейковіц. Дурнуваті портали.

Вперше ледь встигла подумати про те, що потрібно викинути всі дурощі з голови й насолоджуватися спокійним життям поруч з коханим, як тут на тобі – портал. От неначе доля не хоче, щоб я засиджувалася на місці. Але цього разу не дам їй вирішувати. Моя донечка (чомусь впевнена в цьому на всі сто відсотків), заслуговує на те, щоб рости в рідній та знайомій місцині, а не десь за тисячі кілометрів від дому. Та й ще хтозна, чи взагалі мені дадуть подарувати їй життя. Від викрадачів можна чекати чого завгодно, а коли чекати на порятунок – невідомо. Хоча Даріс порве всіх, хто тільки наважиться якось нашкодити нам.

Таки розплющила очі й перше, що бачила – велике дзеркало до підлоги, що було прибите до широкого шкафа. Воно немов виділялося на фоні абсолютно простої кімнати з лише необхідними речами. Чомусь здавалося, що цю кімнату вже давно підготували і суто для мене. Хто ж винуватець цього всього?

Мимоволі таки підійшла до дзеркала й вжахнулася своєму вигляду. Ні-ні, мене схвилювали не лахміття замість сукні, розтріпана зачіска чи синці під очима. Все тіло немов було величезним синцем. І не дивно, що біль була такою сильною. І тут мене накрило новою хвилею болю, але вона була не фізичною. Дитина.

– Донечко, з тобою все в порядку? Ти ще досі зі мною? Подай якийсь сигнал, прошу,– погладжувала живіт і говорила, розуміючи, що у будь-якому випадку не отримаю відповіді на свої слова. Вона ще надто крихітна, хоч і змогла врятувати мене.

Пригадала ту мить. Тоді на секунду повірила, що це все, а потім з’явилося те фіолетове сяйво, але навряд чи ним керувала дитина. Це все браслет Ейнара. Він передбачив ту мить. Може він і цього разу допоможе мені?

Покрутила в руках дрібну красу, задумавшись про маленьку крихітку. Уявила себе з нею на одній із терас замку. Я качаюся в кріслі-гойдалці, пригортаючи крихітку до себе, а поруч сидить Даріс і тихим заспокійливим голосом читає казку про красунечку ендорку, що потоваришувала з пегасом. Настільки замилувалася власними фантазіями, що не одразу помітила, як ледь помітно жевріє браслет.

– Жива,– радісно прошепотіла до себе, одразу зрозумівши коштовного порадника.

– Хто жива?– почула за спиною чіткий голос. В ньому були вкраплення люті, змішані з пошаною. Проте попри дивну довіру, що він викликав, я не збиралася ділитися ні з ким своєю крихітною радістю, навіть якщо вони на моєму боці.

– Та я. Тільки погляньте на мене – виглядаю просто жахливо. А навіть з найгіршої битви то виходила в набагато кращому стані,– вирішила приховувати свою маленьку таємницю до останнього.

– Тримайте. За тими дверима ванна кімната. Цілюща вода зніме всі сліди. Найближчим часом забезпечимо трішки більший вибір одягу,- охоронець кинув мені просту сукню, на секунду скривившись з огидою, коли побачив моє обличчя.- Тільки давайте швидко. На вас вже чекають.

Я схопила свої нові речі й поспішила у ванну. Хоч від цього чоловіка й не віяло небезпекою, але бігла у сусідню кімнату так, наче мене переслідувала зграя вовків. Хотіла якомога швидше вилікуватися, щоб точно не втратити доньку.

Проте ну хто я така, щоб не зацікавитися – чому взагалі опинилася тут. Практично ніхто. Ну добре, я таки королева високорозвиненої країни та незабаром подарую цьому світу єдину спадкоємицю престолу, але хіба це для когось нормальний привід для викрадення? Хоча…якщо логічно подумати, то саме так і є. Ех, а так же хотілося після ритуалу просто відпочити вдома. До речі, про нього, здається, та тьма й запустила браслет. Але ж якщо Лейковіц передав її Дарісу біля хатинки, то як сам вибрався з ув’язнення? Дивина якась.

– Ви вже все?

– Хвилинку,– крикнула охоронцю, дивлячись на браслет і з посмішкою помічаючи, що камені стали світити значно яскравіше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍