Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Глава 20

Ліка.

Три великих новонароджених малюка – дві дівчинки та один хлопчик – невміло смоктали молоко, потихеньку звикаючи до такого нового і поки що незатишного навколишнього світу. Щаслива і знесилена Шулька, викотивши язик, лежала і з вдячністю дивилася в мій бік. Ну принаймні, мені хотілося б вірити, що з вдячністю - думаю я цього заслужила.

Ох і намучилася я з нею. Взагалі собак, які потрапляють до нас, ми відразу ж стерилізували за безкоштовною урядовою програмою, але ця красуня прибилася сюди вже вагітна. І ось, Слава Богу, розродилася, піднесла подаруночки – плюс відразу три голодні роти.

Знявши рукавички і зібравши в купу брудні рушники, я залишила багатодітне сімейство знайомитися один з одним, і вийшла з сараю.

Ваня сидів на складених на землі колодах, уперши лікті в стегна, і нахилившись корпусом донизу, дивився кудись у землю. Його білосніжне вбрання - від чистеньких кросівок, стильного спортивного костюма, до насунутої на очі кепки, з рудуватими пасмами, що стирчали з-під неї - яскраво резонувало з бідністю і занепадом, що панував навколо. Але його це, здається, не надто непокоїло.

Помітивши рух, він підняв голову, посунув кепку трохи назад, щоб не закривала огляд, і, примружившись від сонячного світла, що било в очі, подивився в мій бік.

Я мимоволі посміхнулася.

Присягаюся, я цього не хотіла. Та що казати, це просто злочин, зрада самої себе - посміхатися людині, з волі якої я страждала, злилася і мучилася всі останні два тижні. Місця собі не знаходила. Проклинала його на кожному кроці. Ночами ревіла, шкодуючи себе і колисаючи свою образу. Мріяла побачити його, сама не знаючи навіщо – чи то щоб плюнути в обличчя, чи щоб кинутися в обійми, чи щоб своєю демонстративною байдужістю показати, що він мене ні краплі не зачепив. Та й узагалі він мені не цікавий.

Не знаю. Я божеволіла, напевно. Я ніколи ні про кого так багато не думала. Ніколи ні на кому так не зациклювалася. Адже ми навіть не були парою! У нас навіть побачення було несправжнє – так, фальшива, змучена гра…

Остаточно не впасти в одержимість допомагало лише навчання - підготовка до сесії відволікала неслабко. Ну і звісно Олена. Вони з Сергієм вирішили одружитися (прямо весільний бум якийсь), і подруга в перервах між зубрінням та іспитами, тягала мене з собою по весільних магазинах. Мені довелося переглянути три десятки суконь, не менше, оцінити з сотню пар туфель, а потім ще мотатися по всьому місту в пошуках всяких дрібниць, типу подушечки для кілець, келихів, бомбоньєрок, свічок, підв'язок, стрічок, фігурок і прикрас для авто, без яких, ну жодне одруження в жодному разі не може відбутися.

В результаті я твердо вирішила, що ніколи не вийду заміж. Якщо «маленьке, скромне» за словами Олени, весілля, вимагає таких трудовитрат і нервів, я краще помру старою дівою. Хто придумав називати все це «приємними клопотами»? На мою думку, це справжні тортури.

Хоча треба віддати належне тим тортурам - вони здорово мене відволікли від моїх душевних метань і занепадницьких настроїв. А потім ще дядько Коля зліг із ревматизмом: довелося відправити його до стаціонару та розподілити графік чергувань між хлопцями та дівчатами. Нас – регулярних волонтерів – було лише четверо, і це виявилося непросто, бо всі трудящі у притулку були студентами, і у всіх так само, як і у мене на носі бовталася сесія. Але ми справлялися, і начебто непогано. Ну до сьогодні принаймні жодних подій не траплялося. Та й сьогодні все було б добре, якби так невчасно не розрядився чортовий телефон.

Дякувати Богу, вчасно з'явився Ваня. Хто б міг подумати, що я буду така рада його бачити…

У мене вже опускалися руки, я була майже в паніці, нічого не розуміючи і тільки марно метушачись навколо горе-породіллі, і хто знає, як усе склалося б, якби він не прийшов.

Я знала, що робити - хоч і майже втративши надію стати ветеринаром, я продовжувала цікавитися цією темою, і багато читала, - але в мене наче мізки відключилися. Я так сильно злякалася і рознервувалась, що все позабувала. А коли ж з'явився Ваня, мене ніби відром холодної води облили, його поява справила на мене ефект нашатирного спирту, напевно - мені якимось чином вдалося взяти себе до рук і почати діяти.

Загалом, якщо чесно, я була йому вдячна за цю появу. Хоча я заприсяглася собі вічно ненавидіти його, ігнорувати при зустрічі, а краще всіляко уникати цих зустрічей. Але ж я не знала, що мені доведеться зустрітися з ним за таких обставин.

Тільки от навіщо він сюди прийшов, досі залишалося для мене загадкою.

- Виглядаєш уже не таким блідим. - З глузуванням потягла я, проходячи повз хлопця. Як згадаю його: стоїть на порозі, і з жахом дивиться на мене, ну точно - ні живий ні мертвий, так і пробирає на сміх. Ну не могла ж я прогаяти такий випадок і не підколоти його?

Я вимила руки в саморобному вуличному мийнику і стягнула брудну сорочку, залишившись у футболці. Підійшла до хлопця і плюхнулася поряд. Підставила обличчя теплим травневим променям, відкидаючись назад, і спираючись на іншу колоду. Я почувала себе такою стомленою, немов одноосібно зорала з десяток гектар землі.

– Думаю, у мене психологічна травма. - пробурмотів Ваня, потерши руками очі, ніби намагався стерти з них моторошні видіння, що відбилися на задній стінці ока і завдавали йому дискомфорту.

Я засміялася. Навіть не знаю, що це раптом на мене знайшло, але я чомусь зазнала такої легкості. Поруч з ним? - Досить дивно і навіть необачно, але мені було добре. Напевно, це на контрасті з минулими подіями – стрес, переживання, страх схлинули, а їм на зміну прийшло почуття необґрунтованої радості та легкого отупіння. Напевно, це якась завумна компенсаторна реакція психіки, описана в одній із модних психологічних книг, які так любить читати, а потім цитувати моя подруга Олена.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍