Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

Розділ 23

Староста, мабуть, заліз у вікно.

В кожному разі, вчора, перш ніж забратися під ковдру до Листиці, я особисто підпирав двері лавкою. Оскільки така приємна побутова дрібниця, як замок чи хоча б засувка в тутешніх місцях, поки що не водилася. Адже не дарма один з видів замикаючих пристроїв зветься «англійським замком». А в цьому світі Туманного Острову, цілком можливо, що й зовсім немає. Доведеться самому виявити винахідливість та ініціативу… при нагоді. Врешті-решт, забити цвяха і загнути — багато розуму не треба.

А чого? Запірна система «Влада» — непогано звучить.

Поки ж, ось уже де в мене ця селянська невимушеність і раптові візити несподіваних гостей, що випливають з неї. Жодного особистого життя. Не хата, а прохідний двір. У казармі хоч черговий попереджав...

А тут ніякої поваги до особистого життя. Від радості загикою стати можна.

Розплющуєш очі, прокидаючись поряд з дівчиною, після приємно проведеної ночі, а навпроти ліжка, як у себе вдома, — за столом розвалився Ярополк, маму його, Титич. Потягує щось із горнятка і вичікувально дивиться. З таким собі легким докором у погляді.

Мовляв, ну скільки можна коханку обіймати? Вона ж не вовк, у ліс не втече... І взагалі, усвідомлюй, Владе Твердиличу. Я, он, вже биту годину про добро громадське дбаю, а ти все прохолоджуєшся.

Подумки висловивши старості все, що я думаю про нього самого та його безцеремонність зокрема, я солодко потягнувся і повернувся на інший бік. Спиною до кімнати.

— Кхе-кхе… — схоже старості вистачило вчорашнього спілкування з моїм реверсом, і тепер він вимагав глянути правді-матері в очі.

— Ну, до чого ж ти, Титичу, настирливий… — пробурчав я, розвертаючись назад. — Гірше за муху. Не бачиш хіба? Люди спочивати бажають…

— Хто рано встає, тому й Творець допомагає, — повчально сказав Ярополк.

— Ага, ти ще пісеньку Вінні-Пуха мені заспівай… «Хто ходить у гості вранці, той чинить досить мудро. То тут сто грамів, то там сто грамів — на те він поранок»

— А що це за пісня така? — виявив цікавість староста. Хоча особисто мені здалося, що набагато більшу зацікавленість у Титича викликала Листиця, котра, почувши голоси, поспішила схопитися з ложа і стала похапцем зодягатися.

Ні, не здалося.

— Ти хоч би відвернувся, дядьку Ярополку, — обурилася молодиця. — Очі твої безсоромні. Сивий весь, а туди ж… Витріщається. Я тобі за внучку годжуся.

— От ще, — пирхнув староста, але трохи нахилив голову. — Що я голої дівки раніше не бачив?.. Пам'ятаю, одного разу табір орків розгромили, та обоз із полоненими відбили… Там такого надивився, не приведи Творець… Не тільки без одягу, але й зовсім без шкіри… Так-то, красунечко. А тому, не лайся і це… не зважай. Я не на млинці до вас завітав. Кохання — справа молода, воїну після бою в сам раз, тому вчора перешкоджати не став, але... — Ярополк Титич, кашлянув і перейшов до теми, яка по-справжньому турбувала його і гнала сон з очей. — Ти хоч не забув, Владе Твердиличу, що Гирдрим сказав? Два тижні миттю пролетять. І охнути не встигнемо, як він повернеться. Тільки цього разу клан Лупооких постарається найманця сильнішого за гхнола знайти. Можуть навіть орка берсерка найняти. А тому, вибач, але вилежуватись ніколи.

— Ага, — кивнув я, навіть не думаючи підводитися. — Прямо горить і палає все навколо. Зізнайся краще, старосто, що тобі не дає спокою наша незакінчена розмова. Цікавість розбирає…

— Це теж, — не злукавив Титич. — Я ж не полінувався і до велетня нашого вже сходив. Провідав. Спить, сердешний… Геть знесилів. Ну і нехай собі… Я пару хлопчаків біля нього залишив. Щойно заворушиться — повідомлять. І, отже, витівка твоя з передачею Виселок у володіння тролю все ще можлива. Ось тільки мені щось зовсім не хочеться в рабство до нелюда. Звик я до волі, віриш?

— До чого я точно не прагну, то це в неволю потрапити… — підніматися в таку рань зовсім не хотілося, але хіба від п'явки відчепишся. — І взагалі, краще поясни, як ти в замкнені двері увійти примудрився?

— Чому в замкнені? — здивувався той. — Відкрито було…

— Ой, — подала голос Листиця. — Пробач, Владе… Твердиличу, дурну бабу. А я ще, коли вночі надвір виходила, подумала: чого це лава до дверей притулена?.. А це ти навмисне підпер?

— Пусте, — пробурчав я.

Все-таки непорядок. Аж надто міцний у мене тут сон. Другої ночі не чую, як моя хазяйка по дому пересувається. Від троля заразився чи що? Чи це вона така легка на ногу?.. Хоча, найімовірніше, розслабився, небезпеки не відчуваю. От і дрихну, як мертвий… Тьху-тьху-тьху, обійдемося без дурних порівнянь. Навіть уявних та шаблонних.

— А спитати?

— Спали ви, Владиславе Твердиличу, надто вже солодко, — опустила вії «моя вдовичка».

Все, набридло, язик не повертається, навіть подумки обзивати, струнку двадцятирічну красуню — молодицею чи бабою. Відразу уява, як мінімум, ще півтора десятка років їй приписує. Та й зайвих кілограмів удвічі більше... Коротше, поки Листиця зі мною, але незаміжня — буде для мене дівчиною. І начхати на традиції, соціальний статус та громадську думку. Я тут Захисник, чи погуляти вийшов?

— Так я ж не про сьогодні, а на майбутнє говорю… — проходячи повз неї, не втримався і легенько провів долонею по ще розігрітому після сну, пружному стегні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍