Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

Зовсім зголоднів у озброєних лавах чи що? Адже ніколи раніше зайвою ніжністю не страждав. Ніч чарівниця — це чудово, але вранці, даруйте панночко — у кожного своє життя. Так що карета біля ганку. Телефончик, якщо хочеш, залиши. Здзвонимося… може.

«Угу, — впхало своїх п'ять копійок друге «Я». — Що має робити вранці порядний чоловік? Правильно. Голитися, чистити зуби і йти додому…»

«Відчепись, пошляк!..»

А Листиця прямо розцвіла вся. Як мало, виявляється, дівчині потрібно для щастя, після кількох років самотності та передчасного (гм, а що буває і своєчасне?) вдівства. Лише знати — що це майбутнє в неї ще буде! Чи вже є? Як правильно сказати?

Поки я міркував над цією філософсько-стилістичною дилемою, зголоднілий живіт вирішив, що словами ситий не будеш. Про що не проминув тут же й повідомити гучним бурчанням.

— Зараз, — стрепенулась господинька. — Я швидко…

— Сідай до столу, Владе, — як у себе в хаті запросив Ярополк. — Тут бринза залишилася, млинців ціла гірка. Пара яблук, ось... Ще в росі... Я в саду підібрав. Замори хробака, та й давай про справу поговоримо. Не тягни, га? Скільки можна навколо Миколи ходити?

Як мені хотілося викласти цим двом, по суті, найближчим тут людям, всю правду. Про себе, про свій світ. А потім поділитися планами та сумнівами. Справжніми! Але саме цього й не можна було робити, у жодному разі. І не того я боявся, що вони мені не повірять. Просто, для здійснення задуманого, мені потрібна була не проста довіра, а справжня віра. І таку вагу особі підставного Владислава Твердилича, в очах ветерана імперського легіону, могло надати лише звання десятника «Чорних пантер». Решта досягнень, особливо з іншого світу, було б порожнім звуком, і на авторитет не працювало.

  Я підійшов до столу. Взяв глечик. Порожній… Поставив назад. Відібрав у Титича початий кухоль і допив у два ковтки, навіть не розібравши, що саме в ньому хлюпалося. Потім загорнув шматок сиру відразу в два млинці і вказав старості на двері.

— Якщо ти мене таки підняв і не відстаєш, то ходімо, на сторожову вежу подивимося. Там, заразом, і поговоримо. Щоб час даремно не гаяти. А ти, Листице, не поспішай... Готуй спокійно. До обіду повернусь. До речі, тобі по господарству не потрібна допомога?

— Про це не турбуйся, Владе Твердиличу, — усміхнулася дівчина. — Наш староста одразу призначив мені на допомогу парочку дівчат і юнака. Але, тут і окрім них, майже всі безбатченки крутяться. Особливо ті, що про ратні подвиги мріють. Вони тебе поки ще соромляться і на очі не показуються. Але дай час — пройти не дадуть. У науку проситись стануть. І віником не відженеш…

— Поживемо, побачимо, — я багатозначно знизав плечима, оскільки про такий аспект ще й не думав. — Чому ні? Комусь же їх вчити треба?

— Теж правда, — Ярополк поліз із-за столу.

Він, напевно, вирішив, що я не хочу розмовляти при жінці. Оскільки вони, як прийнято вважати, жодних таємниць, крім власного року народження, зберігати не вміють. Та й нехай думає що хоче, на кінцевий результат це не впливає.

— А ти, красуне, і справді, не поспішай. Від кохання, та поспіху, знаєш, що трапляється? — староста трохи почекав і додав. — Якщо ти про дітей подумала, то теж не помилилася. Тільки я мав на увазі їжу. Вона від цієї справи, завжди або недоварена, або пересолена.

— Дядьку Ярополку, а тобі не доводилося чути історії про молоду господиню, в якої все з рук валиться, коли їй заважають? — Листиця, що трохи зарум’янилася, повернулася до старости і взялася в боки. — А одному, нещасливому гостю, ця нездара примудрилася навіть у чоло сковородою заїхати чи ошпарити… Не пам'ятаю точно.

— Як же, як же… — посміхнувся Титич, поквапно задкуючи до дверей. — Доводилося. Тому і йду вже... — а на порозі ще обернувся і додав тихо, але так, щоб і я почув. — Радий за тебе, дівко, ох як радий. Геть, як за власну доньку, котрої мені не дав Бог. Будь собі щаслива, красуне. І... не підведи громаду.