Читати книгу - "Обурливо гарна, або Ліки Його Високості, Ольга Обська · автор"

Розділ 35. Мерфіль правий

Твінсен зайшов на літню веранду і сів у крісло спиною до вікна. Спеціально. Щоб самому залишатися в тіні, а на північницю, якій доведеться зайняти місце навпроти, падало сонячне світло. Довго чекати не довелося. Вона з'явилася у супроводі лакея. Все в тій же темно-синій оксамитовій сукні. Воно й не дивно. Адже він не дав їй часу не те щоб переодягтися, а навіть прийти до тями. Твінсен відчув докір сумління, але одразу його придушив. Саме завдяки цій діві його за місяць одружать. Вільному життю настане кінець. До нього приставлять якусь манірну наскрізь фальшиву дівчину зі знатного роду, яку йому доведеться терпіти до кінця своїх днів.

  Як би не сердився, але виховання змусило його піднятися у привітанні. Лакею кивнув, щоб залишив їх самих. Північиця граціозно опустилася в крісло під м'які промені призахідного сонця, після чого і Твінсен зайняв свій наглядовий пункт. Він дозволив собі без поспіху роздивитися її. Кілька разів провів поглядом по витонченому стану. Диявольськи красива — хвилюючі жіночні плавні лінії. Підняв погляд вище, затримався на каштанових локонах, на тонкій шиї. Риси її обличчя здавалися настільки привабливими, що не хотілося відводити погляд.

Північниця анітрохи не бентежилася. Не виявляла настороженості чи страху. Вона вивчала його з такою самою безсоромністю, як це робив він. І ніби бачила у Твінсені щось своє — в очах сяяло тепло, а губи майже усміхалися.

Принц упіймав себе на тому, що мало не посміхнувся у відповідь. Що це? Ось так раптом піддався її чарам? Як швидко він забув, що саме ця краса, якою він зараз милується, і забезпечила йому проблеми. Мимоволі згадалися слова Мерфіля: «Ми, чоловіки, то схиляємося перед жіночою красою, то вважаємо її джерелом усіх бід». Що блазень мав на увазі? Жартував чи філософствував? Натякав, що не завжди жінки винні у муках чоловіків?

Можливо, Мерфіль має рацію, але це не змінювало суті справ. Завжди чи не завжди, але плани Твінсена порушила саме ця діва, що сиділа зараз навпроти. І він був злий на неї. Він і покликав її сюди не для того, щоб милуватися, а щоб дати волю своїй досаді. Щоб показати північниці, що він бачить її наскрізь — чудово розуміє, якими прийомами вона досягла свого.

Усміхатися перехотілося. Натомість Твінсен виніс дівчині вирок похмурим поглядом. Він знав, що перейняв здатність батька одним поглядом змусити співрозмовника відчути себе винним.

— Ти знаєш, про що я хотів поговорити з тобою?

— Здогадуюся, Ваша Високосте, — сині очі сміливо дивилися прямо в його очі.

Твінсена здивувала відповідь. Він і сам до кінця не знав, чому зажадав від північниці з'явитися сюди.

— Он як? І про що ж?

— Думаю, ви хотіли поговорити зі мною про те, про що ми розмовляли з Його Величністю. Ви хотіли попередити мене, що моя участь у фестивалі є чистою формальністю. Данина давнім традиціям і не більше. Що я ні в якому разі не маю розраховувати на те, що хтось, у тому числі і ви, розглядатиме мене як вашу можливу наречену. І я хочу подякувати вам за чесність. Це дуже шляхетно з боку чоловіка — одразу окреслити рамки. Чітко дати зрозуміти свої наміри, щоб жінка не мала хибних надій, тим самим уберегти її від марних любовних страждань та розбитого серця.

Твінсена вразили слова північниці. Її прямота та розважливість. Він відчув, як проти його волі, у ньому зростає цікавість. Вона не зовсім правильно вгадала, про що він збирався говорити з нею. Але остання її фраза видалася цікавою, щоб продовжити тему.

— Ти вважаєш, що любовні почуття можна контролювати? Що можна зусиллям волі уникнути захоплення? Я вважав, юні діви сповідують правило «серцю не накажеш».

— Я змогла наказати серцю забути, коли коханий зрадив, — знову вразила вбивчою прямотою північниця. — Але біль був би значно меншим, якби я відразу знала, що не потрібна цій людині. Думаю, Ваша Високосте, ви погодитеся зі мною, якщо бували колись закохані. Чи траплялося з вами таке?

— Закоханість? Траплялася. Коли мені було дванадцять.

Твінсен мимоволі усміхнувся. Все-таки північниці вдалося змусити його губи розтягнутися.

— І ким же була ця юна діва? Сподіваюся, вона вам не розбила серце?

Ця юна діва була надзвичайно схожа на ту, з ким зараз розмовляє Твінсен. Особливо очима. Наче його давня юнацька фантазія ожила. Вона навіть розмовляла так, як йому колись уявлялося. Просто та сміливо — на рівних.

— Ні, моє серце залишилося цілим, — відповів Твінсен тільки на другу частину запитання.

— Ось і за моє можете не хвилюватися, Ваша Високосте. Воно продовжить битися рівно і спокійно. Я чудово усвідомила свою роль на фестивалі.

Слова зачепили. Чому? Це в ньому говорить уражене самолюбство? Твінсен не знав. Але цілком виразно відчув, що йому хотілося б, щоб північниця ним захопилася. У його юнацьких фантазіях та панночка з портрета відповідала йому взаємністю. Дозволяла поцілунки та інші вільності. Але що фантазії в порівнянні з тим, яким би солодким виявився поцілунок наживо?

Погляд завмер на її губах. Їхня форма була точнісінько як та, що відклалася в пам'яті, тільки ці були трохи пухкішими і ще більш спокусливими... І все ж чому ж північниця така схожа на ту — з портрета двовікової давності?

— Анабель, розкажи мені, звідки ти родом. Хто твої батьки?

Питання їй не сподобалося. Вперше за весь час розмови вона напружилася.

— Я сирота. Мені боляче згадувати про рідних. Була б вдячна, якби ми не торкалися цієї теми.

Твінсен відразу вибачився. Сам ріс без матері, і розумів почуття північниці.

— Дозвольте йти, Ваша Високосте? Я ще не мала змоги перепочити з дороги.

Він знову відчув докори сумління. Спочатку батько мучив північницю бесідою, тепер він. Вона, напевно, не лише втомилася з дороги, а й зголодніла.

— Ні, не дозволю. Тільки після того, як розділиш вечерю зі мною.

Твінсен подзвонив у дзвоник, щоб викликати лакея.

— Поклич прислугу накрити тут стіл для вечірньої трапези на двох, — віддав він розпорядження Сервілю, що з'явився на веранді.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍