Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

16.7

Андрій швидкий. І безкомпромісний. Я не встигаю відреагувати на його випад. Стою, наче кролик під гіпнозом, і поворухнутися не в силах. Пропускаю момент, коли опиняюсь у його руках. Коли його губи накривають мої. 

Цього разу все не так, як тоді. Яскравіше, живіше, болючіше. 

Спиною відчуваю жар від його долоні. Він штовхається язиком у мене, змушує розімкнути вуста і впустити його. 

У розпущеному волоссі плутаються пальці, збираючи його у хвіст. Чоловік тисне, йому начхати на мій слабкий опір — він його навіть не помічає. 

Розум кричить, що потрібно рятуватись. Хіть нашіптує, що варто піддатись. Розумію, що не зможу списати це ні на алкоголь, ні на сплеск емоцій. Якщо не відштовхну, то муситиму нести відповідальність. 

У голові спливає обличчя Стаса та осуд у його очах, і це приводить до тями. З усіх сил намагаюсь видряпатися з залізної хватки, та мене тримає танк зростом під два метри. 

Болюче стискає кулак на моєму волоссі, а іншою рукою притискає до свого тіла, яке палає пекельним вогнем і бажанням, яке впирається у мій живіт. Гарчить, як дикий звір, і цей звук, що виривається з його грудей і вібрацією проходить по моєму тілу, змушує на коротку мить втратити контроль. 

Я тону. Віддаюсь хвилі, яка мене піднімає над собою. Чоловічим рукам, які вже не тримають, а пестять. І нахабним губам, що дарують цей безсоромний поцілунок. Стаю вологою і м’якою, ноги не тримають. Десь там, у паралельній реальності, я розумію, що якщо Андрій зараз захоче вкласти мене просто тут — опиратись не буду. Навпаки, благатиму продовжувати. 

Хапаюсь за широкі плечі й, здається, стогну від задоволення. Як же насправді мені мало потрібно. 

Здоровий глуз все ще підкидає картинку обличчя мого чоловіка, а от хтивість нашіптує те, що саме він мене покинув без пояснень! Що саме через Стаса я зараз у такому становищі. Що саме тому, кого я щиро покохала, стало начхати на ту, без якої він начебто не міг жити! Коханий чоловік власноруч штовхнув мене в обійми свого друга і боса. 

Я відпускаю себе. Тону у хвилях настільки глибоко, що обіймаю ворога за шию, поглиблюючи поцілунок. Відповідаю так несамовито, вкладаючи весь свій біль і страх. Моє тіло говорить йому: “Візьми мене, захисти мене”. 

Знаю, що буду ненавидіти себе, але вже надто пізно. Я піддаюсь бажанню настільки, що дозволяю Андрію вивчати своє тіло руками, торкатися там, де до нього був лише Стас. Я відчуваю, що готова перейти від поцілунку до більш тісного знайомства. Якщо бос чоловіка не зупиниться, я все йому дозволю.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍