Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 39

Знаєте, а не все було аж  так погано. Ну зустрілися троє давніх друзів і їх колега – нічого такого вже й страшного. Навіть почувалася ще й як комфортно суто в чоловічій компанії. Було досить цікаво…але лиш перших хвилин п’ять. Бо за них ми встигли обговорити буквально все, особливо те, що Влад нізащо не має повертатися до Аліни. І взагалі – тому давно вже час було б підшукати пару, дійсно гідну його.

Коротче, одностайно погодилися й виявилося, що всі теми вичерпані. Сиділи, ніби води в рот понабирали, кожен думаючи про своє. Чітко бачила, як Артур з Деном переглядалися. Немов поглядами перемовляючись. Але зовсім не сильна в цьому, тому, як і Влад, поринула у власні думки.

Не знаю, коротче, скільки ми там просиділи та що взагалі сталося, але Ден врешті погодився переселитися в Артурову кімнату, помінявшись з ним місцями. Тепер ось ми могли жити разом, але забирати речі я не поспішала. Навіть послати когось не хотілося, бо якщо це буде Артур, то виходить Аліна досягла свого. Влад туди нізащо не піде, а якщо захоче – не відпустимо. І капець як не хочеться уявляти, як Ден складає до валізки мою білизну.

Тому вирішила, що наступного дня вже це владнаю, коли Аліна нарешті прийде до тями. Ну або ж сховає свої кігтики, бо відчуваю, була б її воля, впилася б у моє горло. Найсмішніше ж те, що це все ніби через Артура. Принаймні у мене більше немає припущень. Та й навіть це ніяк не вкладалося в голові, бо ще від знайомства з Владом вона тільки те й робила, що відштовхувала Артура та показувала яка вона щаслива. Невже це була просто гра, щоб він приревнував? Якщо так, то навіщо було грати стільки років? Навіщо вживатися в роль так, щоб доводилося віддирати її з такою силою, що виступає кров?

За цими думками навіть не помітила як Артур заснув. А я ж досі лежала дивлячись як світло місяця падає на до цього ледь помітні фіранки, немов перетворюючи їх на найдорожчу на світі тканину. Невагому, осяйну, прекрасну… Ті спускалися від самої стелі й аж до підлоги, потурбовані ледь-відчутним протягом. І хоч як не парадоксально – щось мені в них нагадувало ту саму Аліну. Білосніжні, сліпучо–красиві, вони були здатні перетворитися на вицвілий й брудний шмат тканини просто щоб досягти своєї мети. Але навіщо? Для чого це взагалі їм потрібно, якщо вони можуть залишатися не менш прекрасними, знайшовши нову мету, де вони будуть дійсно плеканими й улюбленими?

Очі почали злипатися і я не втрималася та заснула.

Знову Аліна, знову Міла, знову офіс «Електика». Я прислухаюся до раптової тиші, незвичної для таких гомінливих працівників і чую мелодію дзвінка. Він лунає з кабінету Аліни. Та відповідає практично одразу, але навіть зі свого робочого місця чую її слова.

– Я поверну нам цей офіс! – каже вона й вимикається.

Аліна ще порпається в документах, чую їх шурхіт, що все наростає. Напевне шукає щось важливе, але що ж…

– Ксеню! – кричить вона, вибігши зі свого кабінету й я прокидаюся.

Тільки в снах мені ж її і бракувало…

– Ксеню, прокидайся, – лагідно шепоче Артур до мене і я нарешті розплющую очі.

– Ти серйозно? – протягую, поглянувши на годинник. – Ще ж так рано!

– Знаю, кохана, але всі тільки нас і чекають. Ти забула, що ми сьогодні вирушаємо далі?

– От капець, – нарешті розумію, що на сьогодні в нас вже поїзд до Трускавця. А життя ж тільки владналося. Я вже навіть почала звикати…

Ми пішли з Артуром до нашої з Аліною кімнати і я неабияк зраділа, що тієї там не було. Поки наречений пішов по свої речі та сказати Дену, що і той може забрати свої, збиралася й знову думала. Бо куди ж я без цього. Ксеня й постійні обдумування всього – це невід’ємне ціле. Особливо коли мова йде про зовсім непотрібні речі. Бо в голові тільки й крутилося, а чому Тарас Маркович і Маргарита Сергіївна обрали саме такі міста для готелів? Чому не Миколаїв, а Коблево? Чим не краща Одеса від Затоки? Чому Тернопіль, а не той же Львів? Чому Трускавець, а не щось ближче до Закарпаття? Насправді ж вони обирають не найпопулярніші місця, обласні центри, а саме те, що має душу. Так цікаво стало, чому так, а не як роблять інші сітки готелів. Хоча напевне Київ буде винятком. Але я їх не звинувачую – в нього точно є своя неповторна душа.

– Ксеню, давай швидше. До поїзда ще ж і перекусити потрібно, – підганяв Артур, що вже встиг зібратися сам і навіть трішки допомогти Дену. А я й справді збиралася досить мляво... На своє виправдання скажу, що вчорашня нічка видалася цікавенькою й я майже не відпочила.

– Та встигнемо ми, чого ти? У будь-якому випадку це не далеко…

– Твоє поняття «не далеко» аж надто применшене, – посміхнувся він. – Але якщо так хочеться, то ми поїдемо, а ти йди собі пішки.

– Лише з таким чарівним нареченим, – парирувала я.

– Такий чарівний наречений буде набагато дружелюбнішим, якщо ми поїдемо на поїзді, тому прискорюйся, – почав підганяти він та зносити речі з ванної. – Тобі ще з чимось допомогти?

– Вийди, бо заважаєш, – буркнула я.

– То це я тобі заважаю… – кинувся лоскотати мене й зі смішками та контратаками ми опинилися надто близько до ліжка. А так ми б точно запізнилися…

– Артуре, досить…– пропищала я, а живіт аж скрутило зі сміху.

– Що, здаєшся?

– А хто мені казав, що ми запізнюємося? – викрутилася, згадавши його ж слова.

– Ех… Тобі пощастило, – здав позиції Артур і я повернулася до пакування. В принципі, залишалося не так вже й багато речей.

– Я готова, – промовила вже за десять хвилин, повністю зібравшись.

– Тоді ходімо, шановна Ксеніє Борсук, – подав він мені руку.

– Ходімо, Борисе Ярчук, – замість того, щоб піти, як якісь панове, нагрузила його руку своєю валізкою й зі смішком побігла на перший поверх.

– Ех, бідного нареченого експлуатують, – почула вслід жалісливу скаргу та посмішка на вустах засіяла ще ширше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍