Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 40

Хоч було ще досить рано і я майже не спала, почувалася все одно казково. Йшла поруч з Артуром і насолоджувалася останніми годинами в Тернополі. Попри осінь вже починало розвиднюватися, але вулиці все ще освітлювали ліхтарі, створюючи відчуття, ніби я опинилася у якомусь світі світлячків. Та й вулиці були порожні і відсутність інших пішоходів ще більше підсилювала це відчуття.

Хоча то я перебільшила, бо по боках від мене, неначе ті черепахи, плелися колеги. Напевно це лише ми з Артуром такі бадьорі, бо по вигляду інших я б цього не сказала. Всі йшли досить понуро, поопускавши голову настільки низько, наскільки взагалі могли та мружилися від сліпучого світла ліхтарів та проїжджаючих машин. Вдягнені вони були також не дуже, тому я впевнено могла назвати нас з Артуром королем та королевою цього походу на залізничний вокзал.

Хоча ні, був ще Тадеуш, що з легкістю міг позмагатися за корону. А поруч з ним впізнала Аліну. Вправно ж вона ховалася від нас, що я навіть встигла було повірити, наче керівниця після вчорашнього просто зникне з наших життів. Так вірила… Ех…

Мимоволі подалася трішки ближче до них, але це помітив Артур і стримав мене за руку. Може все-таки трішки не виспалася, якщо ноги ось так просто мало не занесли до неї. Але байдуже. Та й стосовно Аліниної присутності. В принципі її вибрики мають не більше значення, ніж дитячі пустощі, тож навіть не знаю, чому це взагалі настільки вивело мене з рівноваги.

Коротче, дійшли ми до вокзалу, розібралися, хто де сидітиме й пішли займати свої місця. Цього разу мали більше часу, тож так сутужно з місцями нам вже не було. Ба більше – вдалося вихопити цілих чотири сусідніх купе та ще й два з них повністю. Як ідеально співпало, га? Єдиною проблемою було те, що комусь доведеться розділити купе з Аліною, а цього не хотів абсолютно ніхто з керівництва й тим паче простих працівників. Лише Тадеуш, ніби якийсь безстрашний погодився їхати з нею.

Ну а ми, сплавивши Влада до закоханих в нього Каті та Міли і їх колеги Марка, зайняли вдвох інше купе. Тут з компанії мали бути лише ми й це мені значно подобалося за попередні Алінині розташування. Чесно кажучи, якби була така можливість, то в цю подорож поїхали б лише удвох, щоб побути побільше разом, але думаю влаштуємо це якось пізніше.

– Тук-тук, не завадив? – пролунав голос Дена, коли ми тільки всілися й отримали свої постільні комплекти.

– Та ні, – одразу відповів Артур. – Ти щось хотів?

– Та просто зайняти своє місце. Виходить, ми сусіди, – посміхнувся до мене Ден, а в його погляді я чітко бачила якусь лукавинку. Але ж не міг він знати, яке купе ми оберемо… Чи таки міг?

Застеливши полички, ми, не змовляючись, полягати спати. Я, наполегливо, але все ж пошепки посперечавшись з Артуром, таки полізла на свою улюблену верхню поличку, а він же зайняв нижню. Поїзд рушив і після того, як до нас ще раз зазирнув провідник, я остаточно вклалася спати. Все ж мали щонайменше чотири години на сон.

Вмостилася собі на досить м’якій поличечці, відкинула набридливий рушничок, що завжди чомусь опинявся біля мене й заплющила очі, одразу поринувши в солодкий свій сновидінь. Безпоняття, скільки я проспала, але прокинулась від прискіпливого погляду на мене. Він немов пропалював, змушував почуватися незручно та всіляко заважав заснути знову. Тому просто мусила розплющити очі, щоб наткнутися на Деновий погляд.

Не хотіла турбувати Артура, який спав на полиці під ним, тому кинула мовчазний запитальний погляд на колишнього. А той навіть не поворухнувся. Немов застиг, вивчаючи мої найдрібніші риси обличчя. Чесно кажучи, навіть зраділа, що зараз холоднувато і я до того ж під ковдрою, бо повувалася вкрай незручно.

– Припини, – прошепотіла я, насуплюючись.

– Сама припини. Навіщо псувати таке личко гримасами? – схилився він аж надто близько до мене. Здавалося, зараз зупиниться поїзд і він полетить на Артура.

– Зараз я тобі попсую, – стиснула руку в кулак, погрожуючи.

– Та заспокойся ти. Вже подивитися не можна, – вдав, що злякався, хоча моя малесенька ручка, стиснута в кулак виглядала не надто могутніше від дитячої.

– Відернися, – шепнула, коли він знову нормально вклався, але не продовжив дивитися на мене.

– Добре, – врешті таки погодився він і дійсно відвернувся, а я аж застигла, дивлячись на його спину.

На темно-синьому светрі, який так пасував Дену й підкреслював синяву його бездонних очей, було вишите невеличке сердечко, посередині якого красувалася маленька буква «К». Спершу злегка посміхнулася, трішки відійшовши від несподіваного відкриття, а потім згадала, що це означало тоді й яке значення має це тепер.

– Навіщо ти його вдягнув? – шепнула знову, а він ніби тільки того й чекав, швиденько обернувшись.

– Подобається? Мені також. Знаєш, а його колись мені подарувала та, хто завжди був в моєму серці завжди на першій сходинці. Така дбайлива, сама вишивала. До сьогодні його ношу й вдягаю, щоб показати, як досі її люблю, – посмішка розпливлася на його обличчі навіть ширше, ніж в чеширського кота.

Я не змогла й слова промовити, дивлячись на веселу пику колишнього. Та що ж з ним таке?!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍