Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

начальником автороти, а мама працювала в райвиконкомі, тож вони обоє належали до «мобілізаціонного составу». Знаєте, як у дитинстві: запам’ятовуєш якісь слова, а значення їх починаєш розуміти значно пізніше, коли вже виростаєш. Отак і з цим «мобілізаціонним составом».

Тоді в Радянському Союзі була дуже велика загроза, що Америка кине на нас атомну бомбу. Ну, тобто ця загроза нікуди не поділась, як ви розумієте, але тепер вона не така страшна, адже в нас і свої атомні бомби є. Якщо вони на нас — то й ми тоді на них. Подумають уже, перш ніж кидати на нас бомби. А тоді, щоб ми все одно перемогли Америку, дуже часто проводили тренування тих, кого зразу мобілізовували до армії. У нас удома навіть був військово-польовий телефон. Дуже смішний такий. Я не мав права його торкатися, та бачив, що, перш ніж зняти трубку, треба було покрутити залізну ручку, а потім у трубку сказати позивний. Один раз чи двічі батько по ньому телефонував і казав: «Курська дуга». Тоді його з’єднували з тим начальством, яке йому було потрібне.

Знову ж таки лише пізніше я зрозумів, що вижив тільки тому, що американці бомби не кинули. Бо я не входив до «мобілізаціонного составу». Мене лишали вдома — брати із собою не мали права…

Тож уночі дзвонив телефон, і батько, швидко послухавши, кидав мамі: «Ракета». Вони миттю збиралися, хапали протигази, які висіли на цвяшку біля дверей, цілували мене й бігли на вулицю. І рівно тієї самої миті по хаті від однієї стіни до другої перебігали промені й знадвору лунав сигнал автомобіля «Емка». Дуже огидний сигнал. Тепер уже «Емок» у нас нема, — то була така американська машина часів війни, схожа на ГАЗ-69, тільки без дверей.

І все. Я лишався сам і засинав. Уранці зазвичай прокидався від того, що поверталася мама. Батько вже додому не приходив — ішов просто на роботу.

А то був випадок, коли мама не прийшла. Уже світило яскраве сонце, в хаті чомусь було дуже багато пилюки. Тобто пил літав у повітрі, й через те сонячні промені, які пробивалися крізь вікно, були такі помітні, майже тверді. Так буває, коли ми казимося з малим, наприклад, б’ємося подушками, а потім помічаємо, що вже збили таку пилюку, аж крізь сонячні промені нічого не видно.

Ну, тоді мого малого ще на світі не було. Я лежав у ліжку і раптом побачив щось таке, що мене злякало. Це так казали опісля батьки. А я знав — я добре пам’ятаю, — що мене тоді злякало.

У нас прямо біля вікна стояла етажерка; була вона коричнева, сплетена з лози, доволі симпатична, між іншим. І от на її верхній поличці стояла скарбничка, тобто «копілка», як ми її називали. Таке собі біло-зелене порося з роззявленим хавалом і з чотирма нерівними білими зубами. А в потилиці воно мало щілину, в яку ми кидали дрібні гроші. Ну, це тоді вони дрібними були, а після реформи вже стали просто смішні.

І от бачу я: в цього поросяти виростають крильця, воно вливається в потік сонячного світла і стрімко летить просто на мене. Можете собі таке уявити? От по тих твердих і майже непрозорих променях, під якими крутяться пилинки, ніби пуголовки в діжці з водою. Пам’ятаю, що я зіскочив із ліжка й кинувся тікати. Чомусь не вибіг у першу кімнатку, а бігав по великій, яка була моєю спальнею. Я кричав, махав на порося руками, та воно не відставало від мене ні на крок. Порося хижо шкірилося, білі ікла блищали на сонці, очі горіли нестерпним вогнем… І все це тривало дуже довго. Зрештою, я кинувся під ліжко, забився в куток, куди сонячні промені не діставали…

Коли нарешті прийшла мама, я сидів там і намагався кричати, хоча голосу я вже не мав. А посеред кімнати лежало осоружне розбите порося, а довкола валялися розкидані дрібні гроші. Старі, звичайно, бо нові з’явилися тільки чотири роки тому. А ця історія відбулася років вісім тому.

Одне слово, лікарі нічого зі мною зробити не могли: не знали, як лікувати. Довелося звати бабу Ганю. Цього я вже не пам’ятаю. Як вона мені той переляк вишіптувала — також не пам’ятаю. Але Колька такого вигадати не міг. Він розповідав історію, яка для мене звучала як дуже правдива.

— Сів я поруч із нею, — думаю, іди знай! — розповідав Колька. — Вона посиділа мовчки. Ну, я її не підганяю. Я вопще не знав, що вона збирається балакать. А вона тоді так тихенько-тихенько, як листя шелестить… «Нема тут правди, — каже. — Нема. Не наша земля. Тут до війни й не селився ніхто… Тут зло живе… Люди раніше знали, відчували… От у Вовчика переляк. Кажуть, щось злякало… А його спитали? Могли ж і його спитати! Він же все пам’ятає. І ціле життя пам’ятатиме… Не можна було тут селитися. Нема тут правди. Це — чужа земля. Тут стільки крові пролито!.. А де кров, там зло селиться… А ви всі самі сюди, наче вас заслали… Нє, так не можна. Коли ще тепер воно звідси піде! А може, й ніколи…» Тоді мовчки встала й пішла. І не попрощалася. Я кажу: «Як ви, бабусю?». А вона й не відповіла, тільки ручкою махнула, не озираючись.

— Я вопше нічо не поняла, — сказала Женя. — Яке зло? І откуда вона знає? Я нічо не поняла.

Усі мовчки подивилися на неї, бо почували те саме, та сказати кожен боявся. А що як інші поняли, а я нє? Це ж… А вона сказала — й усі мовчки погодилися.

— Це — як жити в чужій сім’ї. З чужими батьками, — пояснив Колька.

Санька опустив голову і завмер. Потім повільно підвів на мене погляд, сповнений люті й ненависті. По його очах пробігали відблиски багаття, й мені стало недобре. А він повільно підвівся й подався додому, ні з ким не попрощавшись.

Від цього всім стало ще страшніше. Його навіть не зупиняли. Ніхто не роззирався й не озирався, та не тому, що всі такі відважні. Я й сам боявся озирнутися. Таке було враження, ніби одоробло стоїть за спиною. Тільки озирнешся — воно вхопить за обличчя своїми чотирма білими зубами.

— А мені все зрозуміло, — сказав Колька. — Спочатку, тоді ще, я теж нічого не поняв. Але… Знаєте, вона так тихенько говорила, наче й сама зі собою, та я все почув і все запам’ятав. І часто згадував. Це все — правда.