Читати книгу - "Стара хвороба"

могла б так само спокійно дійти до парусного судна у відкритому морі і, тримаючись за його борт, поговорити з людьми, які там були.

Геть стомившись від ходьби, Зулейха сіла у воду, немов у ванну, простягла ноги вперед і, спираючись руками на пісок позаду себе, відкинулася назад, опустивши потилицю в воду.

Зулейха розуміла, що той час, котрий вона проводить тут, — це ті рідкісні години, які в житті ніколи не повторюються двічі, і що вона завжди пам’ятатиме ці піщані береги, які за свій вік не бачили жодної живої істоти, окрім кількох залишених без нагляду верблюдів.

Від утоми не лишилося й сліду. Зулейху пойняла дивна веселість. Коли б зараз тут, у морі, були й інші люди, а пляж запрудили відпочивальники, як це було в повсякденному житті, вона б неодмінно кричала не своїм голосом, сміялася, хлюпалася у воді і виспівувала. Але велична, сповнена смутку тиша незайманої природи перетворювала цю веселість на спокій і задумливість, надавала оптимістичного настрою і глибокої безпричинної довіри до навколишнього світу. Море більше скидалося на мілкий басейн, що простягся аж до виднокраю, і думка про те, щоб намагатися в ньому плавати, здавалася Зулейсі просто смішною.

Хоча ніщо не заважало їй утримувати рівновагу, її голова раптом поринала під воду, в рот починала текти вода, і Зулейха невеликим зусиллям поверталася в попереднє положення.

Зулейха вигадала собі нову розвагу: треба було повільно лягти горічерева на пісок на дні, витягнути руки вздовж тіла, лежати цілком непорушно і, не заплющуючи очей, спробувати через товщу води поглянути на цей світ…

Для цієї забави, доволі небезпечної, їй потрібно було затримати дихання секунд на п’ять-десять. Але вона ніяк не могла утримати рівновагу. Крім того, її волосся починало хвилями плавати навколо обличчя, а вода виштовхувала верхню частину тіла і змушувала піднімати голову з води.

Тоді, сидячи на дні, вона стала злегка рухатися то в один, то в другий бік, як велика і дивовижна водорість. Ноги залишалися на піску, а голова стриміла над водою.

Зулейха зрозуміла, що вже час повертатися, лише коли на сонці, що з самого ранку пашіло розплавленим оловом, і на морі з’явилися вогненні полиски. Вона повільно рушила до імпровізованої кабінки для перевдягання.

Юсуф домовився із Зулейхою, що, коли вона досхочу накупається, покличе його, погудівши у клаксон. Але Зулейха згадала про це, аж коли побачила, як повертаються Юсуф з водієм. Можливо, він уже почав хвилюватися, що збігло стільки часу, а від Зулейхи все немає жодного поклику.

Сигналити не було вже жодної потреби. Але, попри це, Зулейха — як дитина, котра боїться пропустити будь-яку нагоду побавитись, — підвелася з місця, перехилилася вперед і стала щосили сигналити. Втім це було не просто гудіння клаксона. Звуки розносились у вечоровій тиші — то різкі й гучні, то слабкі й уривчасті, схожі на гру на саксофоні, який супроводжує мелодію. Вони майже кликали палкими і нетерплячими голосами.

Зулейсі раптом почулися крики самки птахи, яка прикликає самця, і вона зніяковіло відсмикнула руку від клаксона.

Юсуф не міг повернутися без частування і приніс Зулейсі повний кошик ягід і винограду з садів Алтинови. Коли він підійшов до машини з кошиком, з країв якого звисали грона, Зулейха, спираючись на дверцята, випросталася і голосом, якого Юсуф не чув у неї ніколи раніше, сказала:

— Я вдячна вам… Справді, дуже, дуже вдячна!

Хоча Зулейха й не могла себе бачити, вона розуміла, що ніколи ще ні Юсуф, ні хтось інший не бачили її такою гарною: вологе волосся прилипло до скронь, на вустах грала весела усмішка, а очі звабливо сяяли.

Юсуф вирішив, що ця вдячність виключно за принесений виноград, і потішив своє почуття хорошого сім’янина і зразкового голови родини:

— Нема за що дякувати! Хіба можна було повертатися з Алтинови і не принести вам скуштувати місцевого винограду?

Сказавши це, він поставив кошик на землю, узяв з нього гроно і простягнув дружині.

Цього разу неправильно зрозуміла Зулейха. Юсуф хотів лише ближче показати їй, якого кольору виноград, а Зулейха витлумачила його жест як бажання погодувати її з рук і відірвала губами кілька ягідок.

Згодом Зулейха вельми пошкодувала про свою помилку. Вона так і не змогла пробачити собі, що їла виноград з рук Юсуфа, немов пташка, яка клює поживу з рук господаря, та ще й без запрошення.

Але тієї миті якраз доходив кінця напад її нестримних веселощів, котрий затопив її хвилею почуттів і натхнення, а тому вона не збентежилася, коли збагнула свою помилку.

Машина повільно, з тихим шурхотом рушила по піску. Зулейха дивилася на Дікилі, який розкинувся на протилежному схилі і до якого, здавалося, рукою сягнути. В його вікнах відбивалися промені вечірнього сонця.

Зулейха більше не прибирала своєї руки, коли раптом від трясанини мимоволі торкалася руки Юсуфа. У неї з’явилося непоборне бажання, попри незвичайну бадьорість у всьому тілі, їхати довго-предовго, як нескінченною дорогою, покласти голову йому на груди і знову заснути.

Але це жодним чином не було пов’язано з Юсуфом. У душі й тілі будь-якої людини від народження таяться такі бажання, котрі в певні хвилини з нездоланною силою змушують їх пориватися до будь-кого, хто опиняється поруч. Може, це було впливом усе тієї ж веселості, яка цілком захопила вдень її єство і діяла на неї як легке сп’яніння? Проте зараз із десятка припущень правильним виявилося лиш одне, а саме: бути простішою, не вдаватись до розуму й досвіду, щоб керувати бажаннями свого тіла, а головне, душі. Довіритися плинові життя, як трохи давніше вона віддала своє тіло воді, коли коливалася в різні боки, цілковито відключивши свідомість, нерухома, ніби дивовижна велика озерна квітка. Вона змушена була визнати, що не було в світі нічого правильнішого і прекраснішого за це відчуття.

Зулейсі знову згадалися ті надвечірні години день тому, коли сонце на прузі стає великим і червоним, сім’я, з якою вони сиділи в кав’ярні на пристані в Айвалику, напівзакохану-напівображену на Юсуфа пухленьку дівчину. Якби зараз та дівчина опинилася на її місці, то вона, звичайно схилила б голову на Юсуфове плече, спробувала б обвити короткими ручками його міцне молоде тіло, притислася щокою до його щоки і їла б виноград з його долонь. І звичайно, вчинила б правильно.

Розділ сімнадцятий

Без зайвого поспіху поївши за виставленим на вулицю столиком у маленькій забігайлівці, що була чимось середнім між їдальнею і корчмою, вони спустилися до пристані. Там на них уже чекав човен з