Читати книжки он-лайн » Наука, Освіта 🧪📚🧑‍🔬 » Поклик племені, Маріо Варгас Льоса

Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

101
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 68
Перейти на сторінку:
яких хочуть позбутися. Відтоді я думаю, що здоровий глузд є найціннішою політичною чеснотою. Читаючи Ісаю Берліна, я ясно побачив те, що невиразно інтуїтивно відчував. Справжній прогрес, той, що змусив відступити чи зникнути варварські звичаї та інститути, які були джерелом нескінченних людських страждань, і встановив цивілізованіші стосунки та стилі життя, завжди досягався завдяки лише частковому, неортодоксальному, викривленому застосуванню соціальних теорій. Соціальних теорій в множині — це означає, що різні, і навіть несумісні, ідеологічні системи визначили ідентичний чи схожий прогрес. Необхідною умовою завжди було те, щоб ці системи були гнучкими, щоб їх можна було змінювати, переробляти, коли вони переходили від абстрактного до конкретного і конфліктували з повсякденним досвідом людей. Решетом, яке здебільшого не помиляється, відділяючи те, що підходить людям, від того, що для них не годиться, є практичне міркування. Залишається парадоксом те, що хтось, як Ісая Берлін, який так любив ідеї і так добре на них знався, був переконаний, що саме вони мусять піддаватися, якщо суперечать людській реальності, бо коли стається навпаки, то вулиці сповнюються гільйотинами і розстрільними стінами і настає панування цензорів і поліціянтів.

Людина, що забагато знала

Якби — поза тим, що був геніальний, — Ісая Берлін не пробудив у своєму оточенні такої симпатії та прихильності, ймовірно, він ніколи не став би всесвітньо визнаною інтелектуальною фігурою, якою був у годину смерті, а основна частина його творів залишалась би незнаною для переважної більшості його читачів, за винятком жменьки вчених колег та учнів, які вчащали на його лекції в Оксфорді й американських університетах, де він викладав. Його випадок є унікальним у тому, що стосується олімпійської байдужості, яку він все життя виказував щодо того, чи будуть його есеї опубліковані, чи прочитають їх — він цілком щиро вважав, що вони не заслуговують на таку честь, — а також його рішення не писати автобіографію, не вести щоденник — наче його зовсім не обходило, як уявлятимуть його нащадки («Aprés moi le déluge»[94], — полюбляв він казати).

Ми, хто не ходив на його лекції та все ж таки почуваємося його учнями, ніколи не зможемо цілком віддячити Генрі Гарді, аспірантові філософії Волфсон-коледжу (який заснував в Оксфорді і яким з 1966-го по 1975-й керував Ісая Берлін), який 1974 року запропонував своєму вчителю зібрати, видати чи перевидати написане ним. Яким би неймовірним це не здавалося, але на той час вийшло лише три його книжки. Решта його незліченних творів, які вже були написані, лежали невидані в запилюжених скринях на його горищі чи були поховані в журналах, Festschriften (ювілейних збірниках) — вшанування, промови, доповіді, рецензії, некрологи — або в архівах офіційних інституцій, годуючи міль. Завдяки Гарді, який здолав вперту потаємність Ісаї Берліна цією затією археологічної бібліографії його власних творів, і його титанічній наполегливості тральщика бібліотек і скрупульозного редактора й з’явився той десяток книжок, які зміцнили авторитет Берліна в незліченних університетських кампусах і за їх межами, та почали виходити томи його листування. А без Майкла Ігнатьєва, ще одного друга і затятого шанувальника латиського професора, останній був би майже безтілесним привидом, схованим за розкиданою бібліографією.

Так само, як укладені Гарді томи довели світові неправдивість інсинуацій його суперників, згідно з якими сер Ісая Берлін був всього лиш напрочуд блискучим консерватором, салонним філософом, який не мав ані терпіння, ні енергії для написання творів великої інтелектуальної сили, завдяки Майклу Ігнатьєву — журналістові та історику, що народився в Канаді, здобув освіту в Торонто і Гарварді, жив в Англії та Бостоні, якийсь час очолював канадських соціалістів, був професором у Гарварді, а тепер є ректором Центральноєвропейського університету в Будапешті — ми знаємо[95], що автор «Їжака і лиса» мав цікаву та подекуди драматичну біографію, що його життя протікало не лише серед ритуалів і тихомирних вчених рад елегантної нереальності Оксфорда, як це здавалося, але іноді прямо, а деколи опосередковано перепліталося з великими подіями сторіччя: російською революцією, переслідуванням і знищенням євреїв у Європі, утворенням Ізраїлю, холодною війною та великим ідеологічним антагонізмом поміж комунізмом і демократією, який продовжився у повоєнному світі. Персонаж, який з’являється в книжці Ігнатьєва — прихильній і лояльній, але незалежній, яка, насправді вірна етичному принципу Берліна, принципу чистої гри, не вагаючись вказує на помилки і вади поряд із чеснотами й достоїнствами — є не менш привабливим і славним. Перед нами постає скромний, сердечний, цікавий і товариський чоловік, який зробив із себе легенду, яка супроводжувала його в житті, але також хтось більш складний і суперечливий, природніший і глибший: інтелектуал, який попри те, що удостоївся найбільших почестей у Великій Британії — президент Академії, ректор Оксфордського коледжу, нагороджений найвищою британською нагородою: Орденом Заслуг, зведений у лицарське звання — в глибині душі ніколи не переставав почуватися вигнанцем і євреєм, солідарним з традицією та громадою, над якою з незапам’ятних часів тяжіли дискримінація, загрози і упередження. Ця обставина значною мірою посприяла невпевненості, яка була його тінню в усі періоди його життя. А також, поза сумнівом, формуванню його розважливості, його намагання інтегруватися в соціальне середовище і лишатися непомітним, подалі від великих прожекторів влади та успіху, його систематичного обстоювання толерантності, плюралізму, політичного розмаїття і його ненависті до фанатиків будь-якого штибу. Під подобою консерватора, який на вечерях і прийомах зачаровував співтрапезників своїми чудовими анекдотами, плинністю мови і потужною пам’яттю, ховався чоловік, розтерзаний тими моральними конфліктами, які він описав раніше і краще за будь-кого, в яких протиставляється свобода й рівність, справедливість і порядок, єврей-атеїст і той, хто практикує свою релігію, і ліберал, який боїться необмеженої свободи, в якій «вовк міг би з’їсти овець». Ясний, спокійний і блискучий мислитель, яким він постає у своїх текстах, Берлін залишається таким і на портреті, який пише з нього Майкл Ігнатьєв, але під цією блискучою ясністю в ідеях та їхньому риторичному формулюванні видно чоловіка, якого часто охоплюють сумніви, який помиляється і тривожиться через свої помилки, який живе у прихованому, але постійному напруженні, яке не дає йому почуватися цілком інтегрованим в якесь середовище, навіть якщо зовнішні ознаки його особистого життя засвідчують протилежне.

Попри небажання навіть думати про те, щоб написати свою автобіографію, Ісая Берлін погодився поговорити при ввімкненому диктофоні зі своїм другом Майклом Ігнатьєвим про всі епізоди свого життя — за умови, що той опублікує результат своєї розвідки лише після його смерті. Ця розмова тривала десять років — останніх років Берліна — і завершилася наприкінці жовтня 1997 року, за кілька днів до кончини її протагоніста, коли сер Ісая, дуже слабий і майже знищений хворобою, покликав свого біографа в Хедінгтон Хауз,

1 ... 49 50 51 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поклик племені, Маріо Варгас Льоса», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"