Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

хлібоздачі, а також на тих, хто в той чи інший спосіб виявляв ворожість до партії та уряду. Інакше кажучи, їх навчали шпигувати за односельцями й сповіщати про всі свої знахідки й спостереження редакцію районної газети. Правда, сількори не знали, що їхні дописи передавалися в певні державні органи, як правило, до ҐПУ або до міліції. Коли в надісланих ними кореспонденціях добачали яку-небудь варту уваги інформацію, в село посилали агента ҐПУ або міліціонера з метою перевірити й вжити відповідних заходів.

Таким чином готувалася сцена для чергової драми з новим складом дійових осіб під орудою нового тисячника. Прелюдія до неї сталася в нас по сусідству: нашого сусіда, Степана Шевченка, виселили з хати.

Степан був незаможник. Він мав гарну родину, що складалася з дружини й двох дітей: хлопчика дев'яти років і дівчинки семи. Всі вони були здорові й начебто задоволені своєю долею. Такий самий бідний селянин, як і всі ми, Шевченко відрізнявся від нас тільки тим, що категорично відмовився вступати до колгоспу і, хоч як це дивно, примудрився при цьому вижити, принаймні так виглядало до червня 1932 року.

Він уже посплачував усі накладені на нього податки грішми й натурою за цей, 32-й, рік, і гадав, напевне, що влада дасть йому спокій бодай на деякий час. Але він виявився надмірним оптимістом.

Одного дня він отримав офіційне розпорядження про необхідність здати державі п'ять центнерів пшениці. Все те він здав. Та ледве встиг він з цим упоратись, як надійшло нове розпорядження. Цього разу вимагали вдвоє більше пшениці, хоч власті добре знали, що він неспроможний стільки здати, тому що в нього вже нічого не залишилося. Пояснення його були даремні. Начальство наполягало на своєму і погрожувало йому висилкою на Сибір. Він знав, що це була не порожня погроза, тож мусив спродати все, що мав цінного, включаючи корову, аби купити потрібну кількість пшениці. По наївності він повірив, що тепер уже позбувся клопотів. Але доля його була припечатана ще тоді, коли він відмовився вступити до колгоспу. Вимоги надмірно високих норм хлібоздачі були тільки приводом, щоб довести його до руїни. І справді, невзабарі він отримав невблаганний третій наказ: здати дві тонни пшениці, та ще й негайно! Цього вже він ніяк не годен був виконати. У нього вже не лишилося нічого вартісного, щоб це продати й купити ще більше зерна. Він і його родина вже й так були позбавлені всього.

І ось одного фатального дня до нього завітала хлібозаготівельна комісія. Вона перетрусила всю його садибу, шукаючи схованого хліба, але не знайшла нічого. Попри те він таки одержав наличку куркуля, і йому з родиною наказано було негайно вибратися з хати. Хата й усе інше, що належало Шевченкам, конфіскувалося й переходило в «соціялістичну власність». Заслухавши такий вирок, Шевченко і його сім’я вчинили відчайдушний опір, їхні плачі й голосіння та окрики начальства привернули нашу увагу. Ми з братом побігли подивитись, що там діється.

Шевченко зчепився врукопаш з кількома членами комісії: він намагався випручатися від них, водночас вигукуючи, що нікуди не піде з хати, яку власноруч поставив у поті свого чола. Він благав їх відчепитись від нього, бо він бідний і ніякого зерна вже не має. Його жінка трималася одвірка так цупко, що не сила була її одірвати. Їхні перелякані й безпорадні діти застигли на місці, як прикуті, і гірко плакали. «Товариш тисячник» не брав участи в цій шарпанині; він тільки покурював собі й пильнував, як підлеглі виконують його накази.

Здолавши врешті Шевченка, комісійники зв'язали йому руки за спиною і вивели з хати надвір, де вже стояла підвода напоготові. Жінку, яка все ще пручалася, довелося винести з хати за руки й ноги і з розгойду кинути на підводу. Дітям уже нічого не залишалося, як покірно приєднатись до батьків. Один з членів комісії взявся за віжки і скерував однокінну підводу з нещасними до центру села. Через деякий час повиходила з хати і решта комісійників. «Товариш тисячник» замкнув хату на колодку і відтак усі вони пішли собі геть, так ніби нічого й не сталося.

Пізніше нам стало ясно, що Шевченкову хату збиралися перетворити на штаб першої стохатки. Та хата, де раніш містився штаб, згоріла під час бунту. Оце ж тим і став Шевченко невинною жертвою більшовицького злочину: його хата, збудована тяжкою працею, потрібна була, щоб замінити знищену будівлю штабу. Згодом ми довідалися, що сім'ю Шевченка разом з іншими приреченими на заслання вивезли з центру села на станцію, а звідти – бозна куди, так що й слід їхній запався.

Котрийсь сільський дотепник, який зберіг ще почуття гумору, прозвав новоприбулих партійних проводирів «могильниками». Це прізвисько міцно пристало до них, і невдовзі «товаришів тисячників» ми між собою стали йменувати «товаришами могильниками». Звісно, ніхто не зважився б назвати їх так привселюдно. Але ж кращого прізвиська навряд чи й можна було придумати, бо саме за їхнього проводу наше село переповнилося людьми, що доходили від голоду: одні вже вмирали, а інші збиралися вмирати. Це смертне мариво було очевидним для кожного, хто прибував до села. І водночас тисячники й тьма інших різнорідних повноважних представників партії та уряду й далі вишукували зерно від хати до хати все тим самим темпом, хоча навіч бачили жертв голодомору. Здебільша замість зерна вони знаходили на обійстях тіла померлих з голоду селян. Та навіть після цих моторошних знахідок вони не припиняли своїх пошуків. Місія цих партійних представників була для нас загадкою. Адже колективізацію вже провели, і як проблема вона відпала. Чого ж тоді вони шукали в нашому селі? Хіба що уряд потребував достеменних доказів, що ми справді всі вигибли? Хоч як це дивно, але така відповідь на це питання мені здається найвідповіднішою.

Однієї неділі в червні нас скликали на збори стохатки. Вони мали відбутися в колишній Шевченковій хаті. Коли ми з мамою прийшли, збори вже почалися. Увійшовши всередину, я побачив, що там усе цілком перероблено: стіни, що колись ділили хату на дві кімнати й кухню, знесли. Тепер приміщення це перетворилось на велику залю для зборів з підвищенням під однією стіною та трибуною, з якої саме промовляв сільський тисячник «товариш Лівшиць». Стіни були прикрашені, як водилося, портретами вождів партії, а довге червоне полотнище під стелею закликало: «Битва за хліб є битвою за соціялізм!» Інше гасло на стіні з правого боку сповіщало: «Смерть куркулям!»

Я обвів поглядом присутніх, їх не так уже й багато