Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

чиї це вибрики. Рано я зрадів, що Шерех не дає про себе знати! Думав, то мені сни сняться такі цікаві, а це він до мене ключики підбирав. Тепер мені стала зрозумілішою поведінка пацієнтів Бухти Транка — від такого не те, що оскаженієш, від такого колесом підеш. Але зайвої паніки не треба — сам по собі вокзал ні на краплину не змінився, а де знаходиться вихід, можна було здогадатися з напрямку руху натовпу. Треба лише триматися разом з усіма…

І тут я помітив силует, який інтенсивніше за інші пульсував, прямуючи просто сюди. Причому, у мене було небагато знайомих таких габаритів, якщо точніше — всього один.

— Привіт, хлопче! — виголосив силует голосом капітана Бера.

— Здрастуйте, сер, — зусилля, необхідне для промовляння слів, дозволило мені зосередитися і взяти себе в руки.

Знадобилося кілька секунд, щоб з-за пологу дивних сутностей проступили звичні образи будівель і платформ. Уже непогано!

— Я чув, у тебе були проблеми, — добродушно підмітив шеф НЗАМПІС.

На вокзал він з’явився прямо в своєму шикарному мундирі.

— Були, — не став заперечувати я.

— Давай, підвезу! — великодушно запропонував він.

Дуже доречно! Адже я з такими приколами не додому попаду, а одразу в психлікарню — з чорним магом, який не може второпати, де знаходиться, ніхто церемонитися не буде.

Він взяв за ручку мою валізу і пішов уперед, вказуючи дорогу, а натовп розступався перед ним, як хвилі розступаються перед кораблем. Я зосереджено крокував слідом, старанно вичищаючи зі свідомості чужий вплив. Яка гидота! У мене було неприємне відчуття, що ця подія якось зв’язана з моєю обіцянкою думати про інше.

Хто у нас весь час цим займається? То ж бо і мені білі всю ніч снилися! Якщо вони бачать світ хоча б наполовину так, як оце я, незрозуміло, як їм взагалі вдається вижити. Правда, вся ця пригода могла бути чистою ілюзією, навіяною Шерехом за рахунок загальної паршивості натури. Треба тримати себе в руках! Сорок днів ще не пройшли, схоже, найцікавіше — попереду.

Коли ми вийшли з вокзалу, про дивний інцидент мені нагадувало тільки легке тремтіння правої повіки.

Капітан Бер проігнорував низку візників і попрямував на стоянку автомобілів. Я очікував, що побачу смугастий службовий «чобіток», але ні, виявляється, він має власну тачку.

Від самої цієї думки, мене ніби хто стусонув під бік.

— Лізь досередини! — шеф НЗАМПІС клацнув замком і забрав у мене кошика, не помічаючи, що я морально знищений.

О, яка машина! Ні, звичайно, не чорний лімузин, але все-одно вражає: велика, блискуча, консервативно-синього кольору, без жодної подряпинки на дзеркальному поліруванні. Капітан Бер без видимих зусиль підняв мою валізу і поклав у місткий багажник, на якусь акуратну махрову шматочку. Я, не гаючи часу, заліз у салон. Шкіряні сидіння! Задні — взагалі, як диван, спати можна, посередині — маленький додатковий ремінець, Напевне, для дітей. Тонке відлуння чистячого закляття підказувало, що його тут використовують регулярно (недешево, між іншим.) Я був вражений, ні, приголомшений — моя мрія дісталися комусь іншому. Тобто, «нагляд», звичайно, не бідна контора, але мені завжди здавалося, що державні чиновники — це такі сірі мишки, принаймні, для зовнішнього спостерігача. І раптом такий сюрприз…

Я посовгався на сидінні, намагаючись відчути шкірою аромат розкоші. Так, мій мотоцикл також доволі стильний, але комфорт на ньому далеко не той. І нікого навколо не дивувало, що мій багаж вантажать сам шеф редстонського відділу НЗАМПІС, напевне, обивателі подумали, що його мундир — це якийсь різновид шоферської уніформи. Не мить я уявив собі, що так воно і є: своя машина, особистий водій — добре! Капітан закінчив з моїм кошиком і сів за кермо.

— А ви знаєте?..

— Знаю.

Ну і добре. Було би дивно, якби шеф «нагляду» не зміг добути мою нову адресу. Капітан зосереджено вирулював із гармидеру привокзальної площі на бульвар, а я смакував нові враження.

На такій машині можна було їхати і розпивати шампанське, не ризикуючи вибити собі зуби, і навіть не облившись. Тут безумовно не обійшлося без магії — надто вже м’яко підвіска відпрацьовувала їзду плитами бруківки, трамвайними рейками і центральними алеями, вимощеними каменюками «під старовинну». Нічого спільного з дядьковим драндулетом (тьху, не згадувати на ніч). От таку собі колись куплю! Плювати, що для цього треба буде зробити, але куплю обов’язково.

Все було схоже на чарівний сон, але десь на півдорозі я зрозумів, що їдемо ми на міське звалище.

Упс.

Так, Томасе, не тих ти, брате, боявся…

Перелякані думки гарячково металися в моїй розумний голові. Може, пригрозити йому тим кристалом? Ні, не подіє. Дати йому по кумполу і зіскочити? І зразу починати закопуватися вглиб, два метри якраз підійде — напад на офіцера НЗАМПІС прекрасно виглядатиме серед повного списку моїх гріхів. А може, все ще не так страшно? Він же не з загоном спецпризначення до мене прийшов, а ввічливо, без мордобою, ще, чого доброго, зможемо домовитися. Може, йому просто грошей треба? Тільки би Макс не встиг добігти додому…

Коли машина зупинилася біля перекошених дерев’яних воріт, я вирішив не виявляти ініціативи і мовчки пішов услід за ним — якщо людина хоче влаштувати спектакль, варто піти її назустріч.

Самé звалище (звалище, не смітник) було місцем досить примітним. На площі розміром з невелике поле було нагромаджено купи неймовірного мотлоху, сортуванням якого займалася бригада ідіотичних на вигляд, проте, цілком люб’язних у спілкуванні осіб. На чому заснований весь цей бізнес, мені було невідомо, але господар його щодня відвантажував кудись цілі вози різноманітного непотребу, щоби тут же заповнити свіжовивільнене місце новою порцією барахла. Частина території була зайнята під самозабудову — склади перекупників секонд-хенду, майстерні алхіміків-любителів, гаражі ентузіастів, не таких заможних, як я. Знаючі люди вважали це місце дуже зручним: на звалищі можна було добути запчастини до будь-якого агрегату, навіть такого, що давно вийшов з ужитку, починаючи з годинників і закінчуючи паровиками (вперше я з’явився тут саме в пошуках якихось дрібних деталей). Господар звалища брав за право утримувати тут убогу халупку свою дрібну копійку і слідкував, аби ніхто не поселився тут всерйоз — не дивлячись на непрезентабельні ворота і обшарпаний паркан, звалище непогано охоронялося.

Сьогодні серед лабіринту перекошених халабуд було якось особливо тихо — у місцевих старожилів на неприємності особливий нюх. Капітан зупинився поряд зі знайомою шопкою і вичікувально подивився на мене.

— Е-е-е…

Він чекав.

— І ви туди заходили?

— Я подивився у шпарку.

Я зітхнув і відчинив двері (замків на них ніколи не було). Посередині стояв величезний чорний мотоцикл, а поряд з ним сидів життєрадісний мертвий пес. Ну, звичайно! Чому б він повинен бути деінде?

Макс, виляючи хвостом, вибіг мені назустріч і почав крутитися