Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

навколо ніг (все правильно, ми прийшли вдвох, як друзі, і ніяких причин нервуватися у зомбі не було. Я потріпав його по шерсті, звично поновлюючи реанімуюче закляття. Ну а чого тепер встидатися. Шеф редстонського НЗАМПІС холоднокровно спостерігав це видовище. Залізні у мужика нерви.

— Нащо ти це зробив?

Я знизав плечима:

— Так вийшло! — Макс підставляв мені вуха під почухати і поглядав на незнайомця досить дружньо. — Він мені врятував життя. І він також жертва тих ґоулів.

Якщо подумати, то пес тоді противився переродженню набагато довше, ніж люди.

— Добре, що зроблено, то зроблено, — похмуро вимовив хтось у мене за спиною

Маг. Чорний. Дорослий. Щось в мені клацнуло, і я до кінчиків нігтів усвідомив посту істину: бійку з ним краще не починати — приб’є. Макс щільно притиснувшись до мого коліна, наставив вуха хаткою.

— Вгамуй звірюку, візьми за нашийник! Не люблю собак.

Я міцно схопив Макса за шкірку, хоча був певен, що без моєї команди він не рушить з місця. В моїй свідомості один за одним пролітали епізоди, коли мені раніше доводилося зіштовхуватися з іншими чорними магами особисто. Негусто: дядько, Сміт, містер Ракшат — от, здається, і все. Нікого справді крутого серед них не було, а цей мужик був крутим, до емпата не ходи. Визначати вік мага — заняття невдячне, але мені здавалося, що йому не більше сорока, при цьому уява вперто домальовувала йому генеральські погони. Надмір влади додає обличчю чорного такий специфічний вираз… Кого ж це капітан Бер відкопав на мою голову?

Маг впритул розглядав Макса:

— Цікавишся некромантією?

Просто так запитав, не здригнувся навіть, ніби марку на конверта наклеїв.

— Нафіг воно мені треба? Просто пса шкода було.

Тупо звучить. Чорному магові, бачите, сподобалася благородна тваринка. Скажуть — псих, лікувати почнуть…

Маг підняв брову:

— А його думку ти запитав?

Ми з Максом трохи розгублено переглянулися:

— Та він, ніби, був не проти.

— Чим користувався?

Це був найскладніший момент. Якщо я не готувався до некротичного рятувала, то яким чином зумів його провести? Мені нічого не залишалося, як сказати чисту правду:

— Та якось само по собі вийшло.

Капітан Бер виразно пирхнув.

Маг переключив увагу з зомбі на мене. В принципі, чорних важко чимось налякати, але у мене за душею було стільки дрібних грішків (починаючи з того ж Шереха), що зустріти його погляд з відстороненою байдужістю я не зумів. Йому це сподобалося. (От скотина!) І я був змушений мовчки терпіти його безцеремонне розглядання. Бо справжньому бойовому магу всі мої навики — на один зуб, а капітан Бер тим часом атакує мене ззаду і задушить на смерть — таку тушу як у нього ніяким закляттям не зупиниш. Нестерпно отак стояти, чекати, і навіть в морду не даш!

Напевно, це було щось на кшталт екзамену. Переконавшись, що кидатися в самозгубну атаку я не збираюся, маг втратив до мене цікавість і меланхолійно кивнув своєму спільникові.

— Значить так, — почав капітан Бер, — до кінця тижня в подробицях опишеш усі свої пригоди, і особисто принесеш мені. Зрозумів? Буде хоч маленьке розходження з моїми даними — посаджу.

— І що потім? — обережно уточнив я.

— Нам зараз… як би тобі сказати, ще одна сенсація ні до чого. Слідкувати за тобою будем, твою мать!

Ну і чого їм всім не дають спокою мої родичі? Я зробив титанічне зусилля, щоб приховати полегшений віддих. Як все вдало вийшло! Винним я не почувався (в чóму і чомý?), а от за життя (існування?) Макса трохи побоювався.

— І ось що ще, — тихо і вкрадливо додав маг.

У мене волосся стало дибки.

— Ще раз засвітишся, чи там чутки якісь підуть — нарікай на себе!

Малопомітна чорна тінь ледь чутно торкнулася моєї шкіри.

Я швидко закивав, а він, задоволений досягнутим ефектом, неквапно кудись пішов, лавіруючи ніж купами іржавого брухту. Вражаюче: двоє чорних магів розійшлися без дуелі! Від простоти і неприродності того, що сталося, трохи крутилася голова.

— Підемо, підкину тебе до квартири, — гмикнув Паровоз.

— Дякую, я сам.

— Що, і валізу сам потягнеш?

Так, валіза була проблемою. Добре: він мене сюди завіз, нехай він і вивозить! Я, плеснувши Макса по спині, відправив його до шопки, підпер двері патиком і пішов назад до машини.

Обіцяна містерові Саталу зустріч пройшла, м’яко кажучи, не так, як заплановано. В ході операції Паровоз не ставив під сумнів накази старшого за званням (звичка!), але після повернення в офіс зберегти витримку не зміг:

— Ми повинні…

— Ні.

— Ну, хоча-би…

— Ні.

— Сер, елементи некромантії — найвищий злочин, який може здійснити чорний маг. Ігнорувати його буде просто… Просто…

— Хочеш, я тобі наказ за власним підписом дам?

Сатал був першим начальником, який запропонував Беру уникнути особистої відповідальності.

— Не треба, Дане, — розчулено відреагував Паровоз, — я ж не про це! Парубка несе, причому неабияк несе, і вже не вперше. Жити як всі він уже не в стані, його потрібно або вербувати, або саджати, без варіантів.

— Не метушися! — спокійно наказав чорний маг. — Все під контролем. Як старший координатор регіону я можу дати санкцію на застосування некромантії, скажімо, для оперативних цілей. Природньо, якщо він підпише контракт, хай і заднім числом. І тут йому від нас нікуди не дітися — проти натури не попреш. Підставився він двічі, підставиться і втретє, тоді і будемо вербувати: він не буде себе почувати загнаним в глухий кут, він буде нам ВДЯЧНИЙ. А, враховуючи, що у нього навіть зомбі пустує як мале цуценя, за невинних громадян я не турбуюся. Ти часто бачив таку картину?

Капітан Бер щось мугикнув:

— Патологія! Переродження неможливо зупинити на середині. І тут не має значення, наскільки свіжий труп.

— Ну, допустимо, можливо, просто рідко кому вдається, а тому — однаково, що неможливо. Учнем його візьму! А що? Здібності є, базу університет закладає відмінну, залишаються всякі дрібниці, до яких своїм розумом не всякий дійде. Буде мене «сенсеєм» називати…

Паровоз подивився на розмріяного мага і мовчки закотив очі. Чорні! Цим дай волю, вони історію на триста років наперед напишуть — сперечатися сенсу нема. Варто передати суть розмови Міс Кевінахарі, хай терапією займається.