Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дідуню, дідуню, я хочу піти на храм.
(Вона мене й досі називає дідуньом, але ніжно).
— Ходи,— кажу їй,— ходи, бабуню моя.
— Але я хочу, щоб і ти пішов зі мною.
— Я не піду, мені там буде нудно, ходи сама.
— Е, тоді не піду і я.
У мене аж очі на лоба полізли.
— Не підеш? Чому? Не хочеш?
— Якщо ти йдеш, то хочу, якщо не йдеш, то не хочу.
— Але чому? Хіба ти не вільна людина?
— Ні, не вільна.
— Не хочеш бути вільною, чи як?
— Не хочу!
Ну що тобі сказати, хазяїне? Я мало не луснув од злості. Кричу їй:
— Ти не хочеш бути вільною?
— Ні, не хочу! Не хочу, не хочу!
Хазяїне, я пишу тобі з Лолиної кімнати, на Лолиному папері, зверни увагу, дуже прошу тебе: я вважаю, що людиною є той, хто прагне бути вільним; жінка не хоче бути вільною, то чи є жінка людиною?
Прошу тебе, дай відповідь негайно.
Дружньо цілую тебе,
Прочитавши Зорбасового листа, я довго сидів, не знаючи, як бути. Сердитися, сміятись чи захоплюватися цією первісною людиною, яка, пробившись крізь заскорузлу кору життя — розважливість, доброзвичайність, совісність — дійшла до його суті.
Зорбасові бракує маленьких, таких вигідних доброчесностей, у ньому залишилася тільки незручна, непристосована, небезпечна чеснота, що безперестанно штовхає його до крайньої межі, до прірви.
Цей неосвічений робітник, який, пишучи, ламає пера від буйного нетерпіння, переймається — наче первісні люди, що тільки-но виборсалися з мавп’ячого стану, або наче великі мислителі — фундаментальними проблемами життя й переживає їх як безпосередні невідкладні потреби. Немов дитя, він теж бачить усе, ніби вперше, і раз у раз дивується та розпитує, і все йому здається дивом, і щоранку» розплющивши очі й узрівши дерева, море, каміння, птахів, він аж рота роззявляє від подиву. «Що це за диво? — кричить.— Що це таке — дерево, море, камінь, птах?»
Пригадую, одного дня, йдучи до села, ми зустріли дідка, який їхав верхи на мулі. Зорбас вирячив свої круглі очі й утупився в мула. І, мабуть, його погляд так палахкотів, був такий пронизливий, що селянин перелякано крикнув:
— Ради бога, куме, не зуроч мені худобину!
І перехрестився.
Коли він проїхав, я запитав у Зорбаса:
— Що ти зробив старому, чого він так кричав?
— Я? Нічого я йому не зробив! Подивився на мула. А хіба тебе не вражає?
— Що саме?
— Ну, що на світі є мули.
А то ще іншого разу, коли я лежав на березі й читав, Зорбас підійшов, сів навпроти мене по-турецькому, поклав на коліна сандур і почав грати. Я підвів очі, глянув на нього. Зорбасове обличчя поволі змінювалося, на ньому проступала якась дика радість, якесь незвичайне піднесення; він витяг довгу зморшкувату шию й заспівав.
Македонські мелодії, клефські пісні, дикі згуки — людське горло набувало свого прадавнього призначення, коли крик був найвищим синтезом, який сконденсовував у собі все те, що ми сьогодні називаємо музикою, поезією й почуттям.
«Ах! Вах!» — виривалося з надр Зорбасового нутра, і вся ота тоненька кірка, яку ми називаємо цивілізацією, тріскалася і з-під неї виривався безсмертний звір, волохатий бог — страшна Горила.
Вугілля, збитки, прибутки, Бубуліни — все щезло. Крик змітав усе, ми вже ні в чому не мали потреби; завмерлі на пустельному крітському узбережжі, ми затаїли в наших грудях всю гіркоту й радість життя, гіркота й радість уже не існували, сонце заходило, насувалася ніч, танцювала Велика Ведмедиця навколо непорушної осі неба, сходив місяць і злякано дивився, як дві маленькі комахи безстрашно співають на піску.
— Ех, людина — це звір,— сказав раптом Зорбас, збуджений довгим співом,— закинь свої книжки! Як тобі не соромно? Людина — звір, а звірі не читають.
Трохи помовчавши, він засміявся:
— Знаєш, як бог створив людину? Знаєш, які найперші слова сказав богові цей звір?
— Ні, звідки б мені знати? Я там не був.
— Зате я був! — вигукнув Зорбас, і очі його спалахнули.
— Тоді розказуй!
І почав Зорбас жартівливо-патетичним тоном плести міф про створення людини:
— Так от, слухай, хазяїне! Одного ранку бог устав не з тої ноги. «Ну що я за бог, коли не маю людей, які б співали мені хвалу й проклинали мене? Воно б і час минав веселіше. Набридло мені жити самотою, як сич. Тьху!» Поплював бог у долоні, засукав рукави, надів окуляри. Потім узяв пригорщу глини, поплював на неї, розмочив, гарненько вимісив і зліпив чоловічка, а тоді поставив на сонце. Через сім днів підняв його — сухий. Подивився на нього бог, засміявся. «Чорти б мене вхопили,— каже,— це ж свиня, яка стала на задні ноги. Що хотів, а що вийшло! Ну, та коли вже так влип, то хай буде!» Ухопив він чоловічка за карк, дав йому копняка під зад: «Ану ж, мотай звідси! Плоди поросяток, земля твоя! Вперед! Раз, два, марш!»
Але ж, любий мій, той чоловічок не був свинею: на голові капелюх, на плечі накинуто пальто, штани із стрілкою, черевики з червоними китицями. А за поясом — певно, диявол запхав — наточений кинджал з написом: «Я тебе прикінчу!»
То була людина; бог простяг їй руку для поцілунку, а людина підкрутила вуса й каже: «Ану, старий, відступися, дай пройти!»
Зорбас примовк, побачивши, що я аж корчуся зо сміху.
— Не смійся,— насупився він,— так і було!
— Але звідки ти знаєш?
— Так було, кажу тобі, якби я був Адамом, то зробив би так само...
...Я ще тримав запашного Зорбасового листа з намальованим серцем, яке пронизала стріла, і заново переживав усі ті дні, що провів разом з ним, дні, наповнені людською суттю. Час, відколи я запізнав Зорбаса, набув нового присмаку: це вже була і не математична одноманітна послідовність подій, і не моє внутрішнє нерозв’язане філософське питання, це був теплий тонко просіяний пісок, і я відчував, як ніжно й лоскітливо сиплеться він між моїми пальцями.
— Аби ти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс», після закриття браузера.