Читати книгу - "Ті, кого немає"

але тут виявив, що просто за воротами на під’їзній доріжці, що веде до гаража, стоїть, начебто чекаючи його, батько.

Це було не схоже на нього і, вірогідно, означало, що знову щось трапилося. Савелій Максимович виїхав з офісу на годину раніше, тому встиг переодягтися в широкі камуфляжні штани й сіру футболку.

Родіон зрушив з місця машину, але батько раптом різко викинув руку й перевальцем покрокував до машини.

– Розвертай! – уривчасто скомандував він. – З’їздиш до Геннадія Івановича й підвезеш сюди.

– Навіщо? – здивувався Родіон. – Тут два квартали! Чи ж сам не дійде твій Геннадій Іванович?

– Не мели нісенітниць! – відрізав Смагін. – Роби, що кажу.

Родіон знизав плечима й вивернув кермо.

Біля сірого прокурорського особняка, схожого на невелику фортецю, чекати довелося недовго. Хвіртка відчинилася, на доріжці показалася вальяжна фігура Шереха. Кинувши швидкий погляд уздовж вулиці, він підійшов до машини і, блікуючи тонованим склом окулярів, пірнув на заднє сидіння.

– Як справи, парубче? – поцікавився прокурор.

– Чудово, – буркнув Родіон, продовжуючи гадати, що б усе це означало.

Коли під’їхали до будинку, ворота вже були відчинені, а батько нетерпляче походжав біля гаража. Вони з Шерехом обмінялися енергійним рукостисканням; полковник підхопив Шереха під лікоть і повів до тераси, впівголоса щось пояснюючи.

Схоже, йшлося про вчорашні події.

Загнавши «рено» в гараж, де охолоняв запилюжений джип, Родіон зачинив ворота й попрямував до будинку. У холі він мало не зіткнувся з матір’ю – Інна Семенівна, навантажена тацею з закусками, кивнула йому на ходу й кинулася до сходів, що вели на другий поверх. Вигляд у неї був стурбований і вкрай напружений.

Родіон повернув ліворуч, до себе, по дорозі прикидаючи, куди могла подітися гарнітура від айфона. У машині її точно не було, а отже, ще з минулої ночі, коли він телефонував приятелеві Володьці, валяється десь нагорі, у більярдній.

Він почекав, доки мати спуститься й зникне в кухні, а тоді піднявся.

Біла коробочка «Aіrpods» знайшлася на підвіконні, там же валялися навушники. Індикатор показував – розряджені. Родіон чортихнувся, машинально штовхнув інші двері більярдної та опинився в коридорчику за два кроки від кабінету батька. Звідти долинуло:

– …І вже як на те пішло, Савелію Максимовичу, – прошу відповідати! – Голос прокурора звучав неприязно. – Мені тут тільки журналюг не вистачало, а якщо вчорашня історія набуде розголосу, злетяться, як мухи на лайно. Почнуть шастати по селищу, зберуть усі плітки в Старих Шаурах, зіставлять особи, посади, прикинуть вартість забудови… Отже, як хочеш, але розголосу ми допустити не можемо. Батько дівчини подав заяву на розшук?

Родіон застиг на місці, притримавши готові зачинитися від протягу двері.

– Я не в курсі,– похмуро відгукнувся батько. – Найімовірніше – так.

– Погано. Піде орієнтування на розшук, а в райвідділах у телевізійників купа дрібних інформаторів. Моментально засічуть. Тут ми на кілька днів усе загальмуємо, а ось там…

– Геннадію Івановичу! – метушливо закричав батько. – Чи ж я не розумію? І річ не в цих двох, не в грошах, – чорт із ними, з цими трьома тисячами. Зброя!

– Що – зброя? – насторожився Шерех.

– З ящика для зберігання – онде, за вами, – пропав «бебі-браунінг», колекційний. Злому не було. У мене все легально, кожна одиниця на обліку, і якщо ця дамська пукавка де-небудь спливе по криміналу, встановити власника – як два пальці…

– Не було злому, кажеш? А ключі де?

– Два комплекти: один у мене в сейфі, другий у схованці під кришкою письмового столу.

Шерех помовчав, дзенькнуло скло об тацю.

– Хто ще знав про схованку, крім тебе самого?

– Дружина й син. Усе.

– А тепер скажи: ти справді віриш, що з цією парочкою на озері щось трапилося?

– Я, Геннадію Івановичу, версій не будую. Тут факти.

– Ти на запитання не відповів. Віриш чи ні?

Родіон немов навіч бачив дрібні жести прокурора, якими той зазвичай займав руки, коли розмова починала набувати гостроти, і широке, вилицювате, лискуче від напруги й духоти обличчя батька. І водночас пригадував усе, що тут відбувалося вчора перед тим, як він подався до приятеля.

– Не знаю я, – розгублено відгукнувся Савелій Максимович. У голосі його лунало здивування, дещо схоже на страх. – Поки що схоже на те…

– Усе це здогадно. А зробимо ми ось що… – Тут Родіон зосередився. – З твого боку, Савелію Максимовичу, – ані руху. Це надто важливо. Сиди тихо, як миша під віником. І не здумай звертатися до місцевих ментів. Збройовий ящик і письмовий стіл більше не чіпати. Не торкатися взагалі. Тримати язик за зубами, ти це вмієш. А завтра зранку я надішлю тобі сюди надійну людину і з ним двійко оперативників. Типу дізнання з огляду на обставини події. Напівофіційно ніби. Приймеш, посприяєш. Працівник серйозний, розумний, копатиме, доки дістанеться дна. Далі – за результатами. Втямив?

– Дякую, – по-армійськи сухо, ніби клацнувши закаблуками, кинув батько. – Сподівався на вас і, як завжди, не помилився. Боржником буду, Геннадію Івановичу!..

У кабінеті виник якийсь порух, і Родіон безшумно повернувся в більярдну. За широкими, постійно відчиненими для провітрювання вікнами вже синіло, духота відступала, але його футболка наскрізь промокла від поту. Він квапливо спустився іншою дорогою, минув порожній хол, уникнувши зустрічі з матір’ю, а в себе в кімнаті передусім скинув футболку й умився.

Дещо прояснювалося.

Головне – Марта знайшлась, і вона в порядку. Принаймні за її словами. Решта, як Родіон усе ще намагався переконати себе, так чи інакше владнається. Завтра просто зранку треба їхати на дачу до старших Федорових, і хай там як Марта пручається, хай що каже, повернути її додому.

5

Старший слідчий обласної прокуратури Олег Степанович Дроб прибув у Шаури близько дев’ятої ранку на мінівені «фольксваґен». Крім водія й самого слідчого, в салоні перебували двоє оперативників і експертка-криміналістка Евеліна Гусельникова.

Їх уже чекали. Міцний, дещо похмурий господар відчинив автоматичні ворота й жестами показав, де поставити машину. Дроб вибрався на доріжку, затиснувши під пахвою синю течку, відрекомендувався, і вони із цим Смагіним, полковником у відставці, потисли один одному руки. Зі сходів будинку за ними спостерігала, не виявляючи наміру підходити ближче, світловолоса жінка з рудою кішкою на руках.

Обласний прокурор зв’язався з Олегом Степановичем напередодні ввечері й коротко ввів у курс, додавши, що було б дуже бажано покінчити